Головна   Додати в закладки Проблема морального виховання особистості в педагогічній спадщині Василя Сухомлинського | Реферат


Реферати українською мовою | реферати на українській мові Реферати українською мовою | реферати на українській мові
 Пошук: 

 

 




Проблема морального виховання особистості в педагогічній спадщині Василя Сухомлинського - Реферат


Категорія: Реферати
Розділ: Педагогіка
Розмір файла: 117 Kb
Кількість завантажень:
317
Кількість переглядів:
11428
Описання роботи: Реферат на тему Проблема морального виховання особистості в педагогічній спадщині Василя Сухомлинського
Дивитись
Скачати


ВСТУП . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 4

РОЗДІЛ 1. Творча спадщина В.Сухомлинського як історико-педагогічна проблема

1.1. Родинні та суспільно-політичні передумови становлення світогляду та громадської позиції В.Сухомлинського. . . . . . . . . . . . . . . . . 9

1.2. Особливості використання досвіду В.Сухомлинського в сучасних умовах. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 20

РОЗДІЛ 2. Педагогічна діяльність Василя Сухомлинського.

2.1. Проблеми навчання та виховання у творчій спадщині В.Сухомлинського. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .33

2.2. Проблема морального становлення особистості у педагогічній спадщині В.Сухомлинського. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 48

ВИСНОВКИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 63

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 67

ВСТУП

Актуальність дослідження. Процес розбудови сучасної української освіти, що здійснюється у відповідності з вимогами Закону України «Про освіту», Національної доктрини розвитку освіти України в ХХ ст., Державної національної програми “Освіта (Україна ХХІ століття)” неможливий без урахування існуючого вітчизняного та зарубіжного педагогічного досвіду.

Так, у Державній національній програмі “Освіта (Україна ХХІ століття)” наголошується, що навчально-виховний процес повинен здійснюватись на національному ґрунті, в “органічному поєднанні з національною історією і народними традиціями”. Це зумовлює потребу переосмислення історико-педагогічного досвіду в історії української педагогіки. У зв’язку з цим на науково-обгрунтовану оцінку заслуговують ідеї, погляди, концепції визначних культурно-освітніх діячів і педагогів минулого, глибоке вивчення яких збагачує й урізноманітнює наші уявлення про історико-педагогічний процес, сприяє його новому прочитанню, а також відкриває нові грані, новий зміст, нові цінності цього процесу як важливі складові дискурсу.

Водночас на сучасних умовах державотворення в Україні зростає роль гуманістичного виховання підростаючого покоління. У Законі України «Про освіту» метою освіти визначено всебічних розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу. Велика роль в цьому процесі належить вчителю, адже школа й учителі повинні формувати особистість відповідно до вимог сьогодення.

Визначним учителем, педагогом, дитячим письменником початку ХХ ст. є В.Сухомлинський (1918 – 1970 рр.). Творчість В.Сухомлинського увійшла до історії вітчизняної педагогічної думки помітною сторінкою, його педагогічні, публіцистичні та літературні праці й учительський досвід значно вплинули на практичну діяльність школи, збагатили педагогіку України новими положеннями і думками.

Ще за життя В.Сухомлинського його творчість педагогічна громадськість України, Росії та інших республік колишнього Радянського Союзу сприймала неоднозначно. Якщо для більшості вчителів, батьків, керівників органів народної освіти, громадськості праці видатного педагога стали порадниками і помічниками у розв"язанні актуальних проблем формування, виховання і освіти молоді, то окремі науковці ревізували його погляди, піддаючи їх необ"єктивній критиці.

Були наміри звинуватити педагога в науковій несумлінності, рецептурності його педагогіки, запереченні ролі колективістського виховання, проповідуванні абстрактного добра тощо.

У 90-ті роки посилилася критика творчої спадщини талановитого педагога. У вину В.О. Сухомлинському, зокрема, ставилася його відданість ідеям марксистсько-ленінської педагогіки, догматам комуністичної ідеології. Те, що раніше вважалося заслугою педагога, перетворюється на головне звинувачення.

Дійсно, В.О.Сухомлинський виявив себе ревним будівничим соціалістичної школи, проповідником класової нетерпимості, поборником радянського псевдопатріотизму, вірнопідданим тоталітарного режиму тощо. Але не це є визначальним у його спадщині. Творчо працюючі вчителі розуміли ідеологічні сентенції Сухомлинського як необхідну данину комуністичній цензурі й вибірково ставилися до його спадщини. В ній провідне місце займає ідея гуманізму, людяності та доброчинності. Педагог переконливо стверджував, що виховання гуманізму, людяності здійснюється через творення людям добра.

Цій проблемі присвячено більшість робіт педагога. На його думку, ідея людяності насамперед реалізується через розвиток всіх потенціальних, інтелектуальних і фізіологічних можливостей особистості. Всебічно розвинена особистість втілює в собі повноту і гармонію сил, здібностей, пристрастей, потреб, які визначають моральну, ідейну, громадянську, розумову, творчу, трудову, естетичну, емоційну, фізичну досконалість. Педагог наголошував, що працюючи над втіленням в практику ідеї всебічного розвитку ніколи не можна досягти однакової межі інтелектуального збагачення, пізнання, духовного удосконалення. Ця нерівність визначається природою дитини, її родинним оточенням, соціальним середовищем. Зрештою цю нерівність відчувають і самі діти, і часто у них, особливо під впливом наслідків навчання, з"являється почуття меншовартості. Як гуманіст, В.О. Сухомлинський засуджував діяльність учителів, яка призводить дітей до таких висновків. Кожна людина повинна бути щасливою, вважає педагог, і в цьому їй має допомогти школа. Духовне життя школи і її вихованців не повинні обмежуватися, вичерпуватися самими успіхами в оволодінні навчальною програмою. Для того, щоб сформувати культуру бажань необхідно, вважав В.Сухомлинський, навчити школярів азбуці моральної культури.

Це далеко не повний перелік проблем, які піднімав В.Сухомлинський. Ідеї педагога, які не знайшли свого повного застосування в свій час, значно вплинули на подальший розвиток педагогічної науки і практики – вони лягли в основу широкого руху «педагогіки співробітництва», популярного наприкінці 870 – на початку 90 рр. ХХ ст. Ці ідеї ввійшли органічною частиною в сучасну реформовану початкову школу. України, за ними працюють різні навчальні заклади, проходять щорічні Всеукраїнські педагогічні читання «Василь Сухомлинський і сучасність».

Педагогічна спадщина В.Сухомлинського глибоко вивчається в Україні, Росії, багатьох країнах світу. Ідеї В.Сухомлинського набули широкого розголосу далеко за межами України. Науково-педагогічний та практичний доробок В.Сухомлинського постійно привертає увагу вітчизняних та зарубіжних науковців та освітян – М.Богуславського, Ван Тяньї, О.Дуди, О.Савченко, М.Ярмаченка та ін. Свідченням цього є створення Української асоціації імені Василя Сухомлинського (1991), Міжнародного товариства послідовників Сухомлинського (Німеччина, Марбур, 1990), Все китайського товариство прихильників В.Сухомлинського (1998). В Павлиській середній школі, що носить його ім’я, з 1975 р. функціонує педагогічно-меморіальний музей В.Сухомлинського.

Багатогранність педагогічних ідей В.Сухомлинського та співзвучність більшості його поглядів принципам Державної національної програми “Освіта (Україна ХХІ століття)” й зумовило вибір теми дипломної роботи “Проблема морального становлення особистості в педагогічній спадщині Василя Сухомлинського”.

Об’єкт дослідження – діяльність українських педагогів і громадських діячів другої половини ХХ ст. в царині освіти.

Предметом дослідження є педагогічна спадщина В. Сухомлинського.

Мета дослідження – простежити сутність морального виховання особистості у педагогічній спадщині В.Сухомлинського.

Завдання:

· виявити передумови формування світогляду й педагогічної позиції В.Сухомлинського;

· охарактеризувати основні напрями діяльності В.Сухомлинського;

· простежити місце морального виховання у педагогічній спадщині В.Сухомлинського;

· проаналізувати особливості використання спадщини В.Сухомлинського

У дослідженні використано такі методи: біографічний (з’ясування ролі окремих особистостей, громадських діячів у формуванні світогляду та педагогічної позиції В.Сухомлинського); конкретно-пошуковий (теоретичний аналіз, синтез, систематизація та класифікація матеріалів, документів); хронологічний (дослідження діяльність вченого-педагога в динаміці й часовій послідовності); історико-ретроспективний (вивчення змісту і напрямів його педагогічної та громадсько-просвітницької діяльності).

Наукова новизна й теоретичне значення одержаних результатів полягає в комплексному аналізі науково-педагогічної діяльності В.Сухомлинського у контексті історико-культурного розвитку України ХХ ст.; виокремлено провідні напрями та проаналізовано зміст його педагогічної діяльності; охарактеризовано проблему морального становлення особистості в спадщині педагога його вклад у розвиток педагогічної науки.

Структура та обсяг дипломного дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків до розділів та загальних висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дипломної сторінок, з них основного тексту.

РОЗДІЛ 1. Творча спадщина В.Сухомлинського як історико-педагогічна проблема

1.1. Родинні та суспільно-політичні передумови становлення світогляду та громадської позиції В.Сухомлинського.

Василь Олександрович Сухомлинський народився 28 вересня 1918 р. в с. Василівка Олександрійського повіту Херсонської губернії (тепер Кіровоградська область) у селянській родині. Він був другою дитиною в сім"ї, яка мала чотирьох дітей. Умови, в яких зростав майбутній педагог, були дуже складни­ми: революція, зміна урядів, громадянська вій­на, невдалі спроби колективізації, голодомор 1933 p., насильницька колективізація.

В ці роки село в Україні виживало завдяки віковим патріархальним традиціям з їх відда­ністю народній моралі, родині, природі. Воно спиралося передовсім на трудові цінності й традиції: невпинна і тяжка праця, самообме­ження, відповідальність стали тим стрижнем, який допомагав людям вистояти, в тому числі й сім"ї Сухомлинських, а Сухомлинському-юнаку — ще й наполегливо вчитися, шукати своє місце в житті.

Батько Олександр Омелянович був поміт­ною людиною в селі: і тесля, й член правління колгоспу, й учитель праці, й сількор, й актив­ний учасник сільської самодіяльності. Бабуся і і мама були обдарованими, творчими натурами, носіями народних традицій, і це значною мірою вплинуло на особистість майбутнього педагога.

Протягом 1926—1933 років хлопець навча­ється в семирічній школі. Учителі та учні спос­терігали ранні вияви його творчої натури — він гарно малює, пише вірші, грає на народних музичних інструментах. У цей же час проявля­ються і педагогічні нахили юнака: він часто є оточенні дітей, заміняє вчителя, допомагає од­нокласникам [25,380].

Природні здібності Василя Сухомлинського, підтримані у шкільні роки, визначили його життєвий шлях: у 1934 р. він вступає на підго­товчі курси учительського інституту в Кремен­чуці, а потім навчається в ньому на факультеті української мови і літератури.

На обрання професії, напрям творчості Ва­силя Олександровича значною мірою вплинув той факт, що він зростав хворобливою дити­ною, і це, з одного боку, привело до самоана­лізу, заглиблення у світ власних відчуттів і переживань, а з другого — викликало його пиль­ну увагу до тих, хто потребував допомоги, до менших, слабших, беззахисних.

Через хворобу в 1935 р. юнак залишає заняття в інституті і розпочинає роботу в школі, яку (за винятком двох воєнних років) не залишає до кінця свого життя. Він працює вчителем у сільських школах рідного району і нав­чається заочно в Полтавському педагогічному інституті. «З великою теплотою згадую про Полтавський педагогічний Інститут, який закінчив, — писав він згодом у праці "Павлиська середня школа", — про викладачів педагогіки, літератури, історії. Тут педагогіка була не засушеними висновками, а живою яскравою розповіддю про мистецтво виховання, про методи впли­ву на свідомість і почуття». По закінченні навчання (1938) В. О. Сухом­линський продовжує працювати в школі завучем у районному центрі Ону­фріївні. Робота в школі у поєднанні з самостійним оволодінням педа­гогічними знаннями давала простір для педагогічної творчості, вироблення самостійного підходу до проблем навчання й виховання.

Оглядаючи життєвий і творчий шлях В. О. Сухомлинського, замислимося, що ж було головним у цей період життя педагога — особистісне, предметне чи соціальне і що визначило його майбуття. Мабуть, соціальне: жовтневі події пробудили до творчості багато мільйонів людей, висунувши суспільно значущі цілі. Вони надихнули й Василя Олександровичу, і він залишався вірним усе своє життя ідеалізованим і романтизованим комуні­стичним ідеалам — ідеям свободи, рівності, безкорисливості, братерства, захисту знедолених, слабших, бідних і безпомічних [25, 381].

На початку війни (1941) В. О. Сухомлинський був призваний до армії, направлений на короткочасні курси політруків у Москві, затим брав участь у боях на Калінінському фронті. Війна залишила значний слід у творчості педагога. У своїх працях, у виховній діяльності він багато говорив про неї, про героїзм радянського народу, про біди й нещастя, які вона принесла. Війна пройшла крізь його життя і долю: учасник важких боїв, тяжко пора­нений під Ржевом, людина, що розгубила своїх рідних, Василь Олександро­вич писав про неї болем своїх незагойних ран, вважав її уроки джерелом виховання патріотизму, громадянськості.

Після поранення та численних госпіталів В. О. Сухомлинський був комісований (1942). У невеличкому селищі Ува в Удмуртії він працював директором школи до 1944 р. Це були нелегкі роки для педагога. Він палко любив Україну, яка знемагала у війні. Нічого не знав про своїх рідних — батька, матір, двох братів і сестру. В усі-усюди писав листи, розшукуючи їх. У цей же час Василь Олександрович знайомиться зі своєю майбутньою дружиною Ганною Іванівною Дев"ятовою, працівником Наркомосу Удмуртії. В 1944 р. вони одружилися. І як тільки було звільнено Україну, подружжя їде на Батьківщину: Україна збирала своїх синів на відбудову.

З 1944 по 1948 р. педагог працює завідувачем Онуфріївського районного відділу народної освіти. Добір кадрів, відбудова шкіл, організація харчуван­ня, безпосередня допомога дітям-сиротам. Роботи багато. Одначе ця адміні­стративна діяльність його не задовольняла, не давала простору для творчої, ініціативної натури. При першій нагоді він попросився на роботу в школу — до дітей, до живої справи.

З 1948 р. до кінця свого життя Василь Олександрович працював у се­редній школі в Павлиші. Саме тут, за сім кілометрів від села, де народився, він був удома. Тут реалізувався як педагог, як особистість, як письменник-мораліст. Життя в Павлиші додавало йому сил, почуття внутрішньої свобо­ди. Тут він міг висловлювати свої погляди, відстоювати свої переконання, виявляти свої особистісні якості. Тут діяв самостійно, часто всупереч офіційним вказівкам.

Перший період його діяльності (1948—1956) у Павлиші, підготовчий, характеризується організаційним становленням навчально-виховного про­цесу, створенням матеріальної бази, формуванням педагогічного і дитячого колективів. Очевидно, цей початок з нуля став певним поштовхом до на­ступного розвитку педагогічних новаторських та реформаторських ідей. У ці роки особистісне, предметне стає визначальним у науковій біографії Васи­ля Олександровича. Він не служить своєму часові, а живе в ньому, навіть випереджає його [25, 382].

Щоденне спілкування з дітьми поставило перед директором велику кількість педагогічних проблем, які вимагали теоретичного осмислення, практичної перевірки. Він вивчає засоби підвищення грамотності та успіш­ності учнів, замислюється над удосконаленням форм навчання, над взаємо­зв"язком між умовами й результатами навчання. Свої міркування оприлюд­нює на сторінках спочатку районної та обласної преси, а згодом у респуб­ліканських та всесоюзних засобах масової інформації.

В центрі його уваги перебувають питання організації і керівництва всією навчально-виховною роботою школи. В 1955 р. Василь Олександрович за­хищає кандидатську дисертацію на філософському факультеті Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка «Директор школи — керівник навчально-виховної роботи».

Творчі пошуки педагога в ці роки йшли в руслі розвитку офіційної пе­дагогіки, яка в той час у цілому ставила перед собою завдання підвищення грамотності у школярів, дисципліни, ідеологічної спрямованості навчання і виховання. Але у В. О. Сухомлинського як людини творчої вони не завжди вкладалися в заплановані й продекларовані канони.

З кінця 50-х років Василь Олександрович у своїй теоретичній і практичній діяльності йде від школи навчання (учіння), що панувала в ті роки, від спрямованості лише на розвиток інтелекту до трудової школи як осно­ви розвитку дітей і підготовки їх до життя, де основним засобом виховання виступала педагогічно обґрунтована й методично спрямована праця. Ці ідеї найвиразніше звучать у працях: «Виховання комуністичного ставлення до праці» (1959), «Виховання радянського патріотизму у школярів» (1959), «Формування комуністичних переконань молодого покоління» (1961).

Педагог постійно у роздумах, творчому пошуку, наполегливій самовід­даній праці. Його власний творчий неспокій збігся з цікавим і плідним періодом у житті Радянського Союзу. Наближався час XX з"їзду КПРС, 1956 рік, період, який дістав назву «хрущовської відлиги», пов"язаний з частковою демократизацією суспільного життя.

«Відлига» надала могутнього стимулу творчій інтелігенції всього Ра­дянського Союзу для розвитку ідей, що відштовхувались від особистісного вибору власних інтересів і потреб. В цей час багато вчених — філософів, психологів, педагогів-дидактів, письменників, митців починають розвивати новаторські за формами й змістом концепції, ідеї, твори мистецтва. Це бу­ли так звані «шістдесятники», які стали провісниками процесів перебудови й демократизації суспільства кінця 80 — початку 90-х років XX ст. В.Сухомлинський належав до їх числа.

Від середини 50-х до середини 60-х років Василь Олександрович розробляє свою педагогічну систему. Рушієм творчого процесу для нього стає нев­доволеність наявними на той час у педагогіці і практиці роботи школи авторитарно-догматичними структурами виховання і схоластичним, відірва­ним від життя змістом освіти. Це особливий етап життя педагога, час сподівання на радикальні зміни.

Він звертається до тем і проблем, які раніше не були предметом педагогічної рефлексії в структурі радянської ідеологеми. Так, в 1961 р. виходить його книга «Духовний світ школяра», в 1962 — «Людина неповторна», в 1963 — «Моральний ідеал молодого покоління», в 1965 р. — «Виховання особистості в радянській школі». Василь Олександрович звернувся до ду­ховного світу особистості, до моральних її цінностей задовго до того, коли на неї звернули увагу інші педагоги. Ці твори послужили поштовхом для подальших творчих шукань [25, 382 - 383].

Саме в цей період педагог висловлює своє досить критичне ставлення до політико-партійного керівництва школою — він пише листа М. С. Хрущо­ву, в якому не погоджується з партійною програмою реформування школи, а також виступає на нараді при ЦК КПРС з приводу організації шкіл-інтернатів, де називає ідею загального суспільно-державного виховання дітей з дворічного віку необґрунтованою і небезпечною. Він виступив також з кри­тикою положень, що відстоювали ідею ранньої й повної професійної підго­товки учнів.

Згодом, в 90-ті роки була висловлена думка про значний вплив ідей B.Сухомлинського на розвиток тогочасної освіти в державі. В одній із монографій зазначається: «Свої погляди В. О. Сухомлинський активно відстоював в Академії педагогічних наук, на нарадах працівників народної освіти, в періодичній пресі. їх поділяли вчителі, батьки й самі учні. Ідеї, погляди, що їх висловлював В. О. Сухомлинський, вплинули значно сильні­ше, ніж це прийнято вважати, на деякі положення тез ЦК КПРС і в кінце­вому рахунку на прийнятий в грудні 1958 року Закон про зміцнення зв"яз­ку школи з життям» [25, 383].

Оскільки пошуки педагога збігалися з загальним напрямом демократи­зації суспільства, вони були підтримані на загальнодержавному рівні — в 1957 р. його було обрано членом-кореспондентом Академії педагогічних на­ук РРФСР, в 1958 р. присвоєно звання Заслуженого учителя школи УРСР, а в 1960 р. нагороджено орденом Леніна.

Але загальнодемократичні суспільні процеси поступово загальмовували­ся уже в період правління М. С. Хрущова, брежнєвський режим зовсім відмовився від реформування. Більш того, після придушення військовою силою руху за реформу комунізму в Чехословаччині в 1968 р. все більше по­силювалась репресивна політика радянських лідерів стосовно людей, які мислили неортодоксально.

У розвитку В. О. Сухомлинського як педагога-мислителя фатально дали­ся взнаки процеси, які зводили нанівець здобутки «відлиги» початку 60-х ро­ків. Повернена в своє звичайне річище авторитарності й схоластики школа, ще більше заідеологізована й заполітизована педагогіка, догматизм духовного й морального життя поклали край офіційним пошукам у галузі педагогіки, чітко окреслили рамки, які обмежували появу й поширення нових ідей.

За такої ситуації Василь Олександрович продовжував експериментувати, що, зрештою, призвело до особистісної драми і драми його ідей, з одного боку, а з іншого — через глибокий духовний катарсис поставило поряд з ви­датними педагогами-гуманістами модерної доби.

В цілісному вигляді гуманістичні педагогічні ідеї В. О. Сухомлинського вперше викладені в «Етюдах про комуністичне виховання» (1967). Ось найголовніші з них: довіра й повага до дитячої особистості, погляд на навчаль­ну діяльність школярів як на насичений творчими відкриттями процес пізнання та самопізнання, обмеження сфери впливу колективу на осо­бистість, виховання без покарань, велика роль слова та особистості вчителя для дитини.

Ці погляди Сухомлинського на виховання викликали обурення з боку офіційної педагогіки; «Етюди .» були піддані нищівній критиці (Б. Ліхачов, B.Кумарін, Л. Гордін, В. Коротов), а сам Василь Олександрович звинува­чений у проповіді «абстрактного гуманізму».

Позбавлений можливостей відстоювати свою позицію в педагогічній пресі через відмову друкувати статті, в умовах цькування В. О. Сухомлинський продовжує розвивати свої ідеї в таких загальновідомих творах, як «Серце віддаю дітям» (1968 — НДР, 1969 — Україна), «Павлиська середня школа» (1969), «Народження громадянина» (1970).

Ось основні ідеї, які розвинув Василь Олександрович у цих та інших працях:

• любов до дитини;

• розвиток творчих сил кожної окремої особистості в умовах колектив­ної співдружності на основі етико-естетичних цінностей, інтересів, потреб, який спрямований у кінцевому підсумку на творчу працю;

• культ природи, природа як найважливіший засіб виховання почуття прекрасного і гармонії;

• розробка демократичних педагогічних засобів і методів навчання й ви­ховання (повага, заохочення, опора на позитивне, моральне покарання}:

• звернення до внутрішнього світу дитини, опора на її сили, внутрішні по­тенції, підтримка і розвиток того здорового, що є в кожній особистості.

• розвиток ідеї «радості пізнання», тобто емоційне сприйняття процесу навчання;

• демократизація структури управління навчально-виховним процесом у школі (психологічний і педагогічний семінари, школа для батьків тощо) [24, 384 - 385].

Ці положення були підпорядковані ідеї комуністичного виховання. При цьому комунізм виступає у В. О. Сухомлинського як суспільство щасливих, гармонійно розвинених людей, де панують високоморальні відносини, утвер­джується соціальна справедливість, розвивається висока духовність. Водне-час він говорить і про суспільні вади. Суперечності, що виникають між запланованими виховними впливами і стихійним впливом довкілля, сільський учитель називає «педагогічним дисонансом» і наголошує: «Чим різкіший дисонанс між передбаченими, навмисними засобами виховання й засобами ненавмисними, які являють собою середовище для формуванні суспільних інстинктів людини, тим важче виховувати, тим важче формувати те, що в практиці зветься голосом совісті» [5, 300].

Особливу увагу педагог приділяє ідеї самоцінності й неповторності, талановитості кожної дитини, вільному розвитку особистості в педагогічно продуманих умовах; включенню соціального середовища в сферу педа­гогічних впливів; природному вихованню (в єдності з природою) як голов­ному чиннику формування людини — її розуму, почуттів, емоцій («уроки мислення на природі», «школа під голубим небом», «школа радості»); ор­ганізації переживання дітьми нагромадженого досвіду; висуненню слова вчителя як провідного засобу виховання особистості; відмові від колектив­них засобів впливу на особистість, особливо коли мова йде про проступок; розробці комплексної програми «виховання красою» людини, природи, вчинку; введенню статевого виховання в структуру навчально-виховного процесу; вирішенню проблеми біологічного і соціального на користь двофакторного впливу (врахування, крім соціальних чинників, фізичного ста­ну, статі, спадковості, рівня розвитку здібностей).

В останній період життя В. О. Сухомлинський все голосніше та емоційніше обстоює народні імперативи й цінності, спирається на українську етнопедагогіку, вводить її в усі ланки педагогічного процесу, особливо наголошуючи на значенні рідної мови, слова, пісні, поезії, казки. Розширюючи педагогічний простір, він починає сам створювати для павлиських дітей казки, оповідання, притчі, які лежать у площині української ментальності, українського світосприйняття, й широко застосовує їх у навчально-вихов­ному процесі.

В ці роки Василь Олександрович з особливим значенням говорить про роль рідної мови у вихованні, пристрасно й палко освідчуючись їй у любові («Слово рідної мови» (1965); «Джерело невмирущої криниці» (1970)).

Гуманістичні ідеї В. О. Сухомлинського, які глумливо відкидалися кон­сервативним крилом офіційної педагогіки, з ентузіазмом і радістю сприйма­лися вчителями, батьками, широкою педагогічною громадськістю. Павлиська школа, якою керував і де експериментував педагог, поступово перетворюва­лася в педагогічну «Мекку» — до неї їхали не лише з України та багатьох інших куточків СРСР, а й з-за кордону.

Позиції В. О. Сухомлинського підтримували й деякі офіційні особи, зокрема перший секретар ЦК КПУ П. Ю. Шелест, якому, без сумніву, Імпонувало звернення Василя Олександровича до національних витоків. Са­ме завдяки його підтримці педагога було нагороджено в 1968 р. золотою зіркою Героя Соціалістичної Праці та другим орденом Леніна.

Зірка Василя Олександровича згасла на злеті — на 52 році життя. Він був сповнений задумів, мрій, творчих пошуків. Про це свідчать твори, що по­бачили світ в 70-ті роки: «Методика виховання колективу» (1971), «Розмова з молодим директором школи» (1973), «Листи до сина» (1978). В них він роз­ширює і поглиблює свої гуманістичні ідеї у напрямі розвитку духовності, яка, за переконанням педагога, опосередковує всі інші риси особистості.

Праці, над якими він працював до останнього дня — «Як виховати справжню людину» (1989), «Хрестоматія з етики» (1990), присвячені форму­ванню духовності як визначальної, провідної якості особистості через мо­рально-етичне виховання, прищеплення цінностей. В. О. Сухомлинський ввів етику в структуру педагогічної науки, наповнив її педагогічним змістом, культовими засадами як на основі соціальних реалій, так і народної та класичної культури. Він вибудовує виховний процес як прищеплення «куль­тури почуттів», «культури бажань» краси і любові, створює «філософію для дітей», основою яких виступають написані ним художні мініатюри, а педа­гогічна аргументація закладається в моральних повчаннях книги «Як вихо­вати справжню людину».

При цьому офіційна риторика щодо комуністичного виховання у педа­гога залишається, але вона відступає на другий план, а весь педагогічні* простір заповнюється екзистенційно спрямованою «педагогікою серця».

Як учений Василь Олександрович, на відміну від багатьох його сучас­ників і попередників, був учителем-практиком, творцем експериментальна та авторської школи, де апробовувалися педагогічні ідеї і до якої звертала­ся мисляча інтелігенція. Нарешті, В. О. Сухомлинський впливав на поши­рення власних педагогічних поглядів і своїм способом життя, і власною мо­ральністю. Його особистість була незвичною для педагогічної науки тог® часу: виходець із села, аскетизм і скромність у роботі й побуті, невтомність у праці надавали ідеям Василя Олександровича особливої ваги і звучання.

В останніх працях В. О. Сухомлинський розмірковує над проблемами в загальному гносеологічному сенсі: «що таке людина?», «яке її призначен­ня?» — і намагається дати відповіді на них засобами педагогічної науки. Вія дедалі більше говорить про такі прості й необхідні для кожної людини і суспільства в цілому речі: про добро й милосердя, про смисл життя і пра­вильне ставлення до смерті, про зло і його подолання, про необхідність гармонії в людських стосунках, про любов, про жінку-матір — основу людського життя.

Після 1970 р. почався новий етап біографії педагога — «життя після смерті». Це стосується його 48 книг, 500 наукових статей, більше як 1500 оповідань і казок для дітей. Спадщина В. О. Сухомлинського розійшлася по всьому світу, живе своїм життям. На початок XXI ст. вийшло 65 його творів тиражем близько 15 млн. примірників. Вони перекладені на 59 мов народів світу. Найпопулярніша книга «Серце віддаю дітям», яку жодне видавництво не хотіло публікувати й випустило в 1969 р. тільки тому, що вона вийшла роком раніше в НДР, має 55 видань на 32 мовах народів світу [25, 386].

Таким чином, творчі пошуки, ідеї В.Сухомлинського були новаторством у часи авторитарної радянської педагогіки. Яскрава самобутня думка видатного педагога, виважена в особистій практичній учительській та виховній роботі, віднесена до теоретичних узагальнень, послужила розвитку демократичних та гуманістичних засад у педагогіці. Спадщина В.Сухомлинського є цінним внеском у вітчизняну та світову скарбницю педагогічної думки.

1.2. Особливості використання досвіду В.Сухомлинського в сучасних умовах

Василь Олександрович Сухомлинський — учитель з великої літери, один із видатних педагогів сучасності не лише в Україні, а й у всьому світі. Розроблена ним педагогічна система збагатила науку новаторськими ідеями і положеннями, зробила внесок і в теорію, і в практику навчання та виховання.

«Уся система навчання і розумового розвитку у нинішній школі потребує докорінного наукового вдосконалення»,—зазначав В.Сухомлинський. У його працях дається точний прогноз основних напрямів педагогічного пошуку, тому й сьогодні кожен учитель, який працює за покликанням і любить дітей, може знайти там безцінні поради.

Людина стає особистістю, здобуваючи соціальний досвід, у якому, за І.Лернером, можна виділити чотири психологічні структури: досвід знань, досвід умінь і навичок, досвід творчої діяльності та досвід емоційно-ціннісного ставлення до навколишнього світу.

Специфіка роботи школи В.Сухомлинського («Школа радості», «Уроки мислення», «Свято книги», «Кімната казок», «Свято матері», «Свято батька», «Свято хлопчика», «Свято дівчинки» тощо) — приклад використання елементів згаданих технологій у прак­тиці початкових класів того часу.

Працюючи в умовах авторитарної школи, учитель Сухомлинський ділився своїм досвідом співпраці з молодшими школярами, гасло якого зараз формулювалося б як гуманізація, демократизація, індивідуалізація навчання. Уже тоді в педагогічній системі В.Сухомлинського були наявні такі ознаки особистісно орієнтованого навчання:

— зосередження уваги на потребах учня;

— переважання навчального діалогу;

— співпраця, співтворчість між учнями і вчителем;

— турбота про фізичне та емоційне благополуччя учнів;

— пристосування методики до навчальних можливостей дитини;

— стимулювання розвитку і саморозвитку учня.

Тому, плануючи свою роботу за новітньою особистісно орієнтованою технологією «Критичне мислення», проектом «Розвиток критичного мислення через читання та письмо» («РКМЧП»), ми спиралися на думки та напрацювання В. Сухомлинського, неодноразово зверталися до його спадщини.

Сучасна школа, яка використовує особистісно орієнтовані технології, наслідуючи В.Сухомлинського, має на меті досягнення особливого психологічного клімату, в умовах якого дитина почувалася б комфортно. Основні засоби—ті самі, що і в «Школі радості»:

— неформальне спілкування педагога з учнями не тільки в позаурочний час, а й під час уроків;

— переважання позитивних оцінок, іноді повна відмова від оцінок;

— увага до позаурочного життя (походи та екскурсії, театр, гуртки);

— головний критерій у роботі вчителів — терпіння та любов до дітей;

— активна участь батьків у житті школи;

— дружні стосунки між дітьми в класі, які не залежать від навчальних, успіхів тощо.

Важлива складова успіху «Школи радості» — формування позитивної «Я — концепції», щирого відчуття радості життя, бо ж хто не любить своє власне життя, тому недосяжні й інші глибокі почуття. «Де безрадісні почуття, — писав В.Сухомлинський, — там і пригнічений розум, скута душа».

Одна з найважливіших потреб людини — радість спілкування, емоційно-чуттєва насиченість відносин між людьми, яка має велике значення і для навчання та виховання молодших школярів.

Розглядаючи фотографії, на яких зафіксовані моменти спілкування В.Сухомлинського з учнями, зверніть увагу на його манеру активного слухання дитини, що свідчить про увагу до почуттів та переживань вихованця, про любов, викликану не якимись надзвичайними рисами характеру або вчинками учня, а вже тим, що ця дитина просто є на світі.

В.Сухомлинський завжди поряд з дитиною, обличчям до неї, очі на рівні очей, часом бачимо дотик руки, який немов гарантує маленькій людині почуття психологічного комфорту, впевненості та захисту. Зосереджена увага вчителя говорить про те, що він уважно, не перебиваючи, слухає дитину, не забиває учня власними міркуваннями та зауваженнями. Така пауза допомагає дитині розібратися у власних думках та переживаннях і водночас відчути увагу вчителя до своїх проблем. Тоді поділена радість подвоюється, а поділене горе зменшується двічі; дитина розкривається, більше розповідає про себе, та й, відчувши позитивне ставлення до себе з боку вчителя, стає здатною сама просуватися у вирішенні своєї проблеми.

Такий шлях формування позитивної «Я — концепції» дитини перенесли і в свою роботу за новітньою технологією «критичне мислення», оскільки критичне мислення — це не пошук негативу, а орієнтація на позитив, безумовну життєву перемогу.

Ще під час підготовки дитини до школи намагаємось якомога більше дізнатися про кожного майбутнього учня, дати йому можливість самоствердитися. З цією метою проводиться гра — усна анкета «Давайте познайомимося», де діти розповідають про те, що їм цікаво: про дні народження, про батьків, братів, сестер, про домашніх тварин, улюблені ігри, інтереси, хобі тощо.

Таку ж мету переслідує гра «Подобається — не подобається», пізніше — хвилинки розвитку мовлення на уроках з мови та читання: «Цікава книга», «Гарна людина», «Про мого товариша», «Про важливу (сумну, гарну, веселу) подію» та ін.

Самоствердженню дитини в класному колективі сприяє проведення суботньої «Розповіді про хобі», під час якої учень (часто разом зі своїми батьками) розповідає класу про своє захоплення, демонструє набуті вміння, часом навчає інших виготовляти саморобки з природного матеріалу, оформлювати гербарій, ліпити вареники, складати або розв"язувати кросворди тощо.

Кожна дитина малює і дарує вчителеві свій «портрет у сонячному промінні», а на промінчиках пише, які риси характеру цінує у собі. Інший варіант — подібні записи як комплімент біля «портрета» товариша роблять його однокласники.

Якщо ж у когось з дітей поганий день, «невдаха» проходить живим коридором, а кожен з дітей намагається сказати йому щось добре, тепле або смішне, щоб його підбадьорити.

Коли діти трохи подорослішають, вони пишуть невеличкі твори «Який я зараз» або «Яким я хочу стати», чи складають план-схему: ким (яким) хочуть стати і що для цього треба робити, що поступово переводить розмову з площини визнання (самовираження), схвалення, похвали, подяки в площину самовиховання, самовдосконалення.

Саме про це писав В.Сухомлинський у «Розмові з молодим директором школи»: «Будь-який первинний і загальношкільний колектив багатий на людей, що мають яскраві індивідуальні задатки, здібності, інтелект, обдарування. Майстерність виховання полягає в тому, щоб ці індивідуальні риси виявлялись у вольовій спрямованості особистості, в глибоко розвиненому людському достоїнстві, у здоровому самолюбстві».

Формуванню позитивної «Я — концепції» сприяє і плідна робота з батьками, бо ж, за словами В.Сухомлинського, « .у відносинах добра, злагоди, взаємної допомоги й підтримки, духовної єдності і щирості, довіри і взаємної поваги батьків перед дитиною якраз і розкривається все те, на чому утверджується її віра в людську красу, її душевний спокій, рівновага».

Це знаходить відображення у невеличких так званих есе за методикою «Критичного мислення», наприклад, «Моя дитина», «Моя мама» тощо, які ми оформлюємо потім у спеціальному альбомі.

Позитивна «Я — концепція» спрацьовує лише тоді, коли успішною є основна робота школяра — його навчання. «Дати дітям радість праці, радість успіху в навчанні, пробудити в їхніх серцях почуття гордості, власної гідності — це перша заповідь виховання», — писав видатний педагог.

«Ми вважаємо однією з найважливіших проблем школи створення гармонії вмінь і знань. Вихованці можуть успішно вчитися тільки тоді, коли вони вміють спостерігати, думати, висловлювати думки, читати, писати, думати читаючи і читати думаючи. Цей комплекс основних умінь — ціла галузь педагогічного процесу». Ще раз наголосимо, що найголовнішою складовою освіченої людини В.Сухомлинський вважав уміння читати, а джерелами думки — «природу, працю, моральну красу людської поведінки, книгу і творчість .».

Видатний педагог запропонував власну систему навчання вміння мислити, називав її «уроками мислення». Під системою «уроків мислення» В.Сухомлинський розумів школу думки, без якої не уявляв повноцінної розумової праці, ефективного опанування нових знань.

Основними завданнями «уроків мислення» були розвиток уміння спостерігати за явищами навколишнього світу, збагачення життєвого та чуттєвого досвіду, накопичення конкретного природного матеріалу як основи розвитку абстрактного мислення; усвідомлення окремих предметів і явищ природи, їх взаємодії та взаємозв"язку; розвиток уміння визначати спільні та відмінні властивості предметів, порівнювати й узагальнювати їх; розвиток уміння будувати гіпотези і самостійні висновки; розвиток мислення і мовлення дітей; розширення пізнавальних інтересів; спонукання до творчості засобами слова, образотворчого мистецтва, музики, праці тощо; розвиток уяви та фантазії, розвиток пам"яті та ін.

Новітні технології повторюють шлях педагогічного пошуку В.Сухомлинського. Нова освіта спрямовує увагу на особистість, що здатна критично мислити, спроможна опрацьовувати різноманітну інформацію, прагне змінити на краще власне життя і життя своєї держави. Так, академічна дисципліна «Критичне мислення» вже давно набула значного поширення в школах та університетах країн Заходу. Вітчизняні вчені також дійшли висновку, що критичного мислення можна і необхідно навчати, його культуру слід цілеспрямовано й терпляче нарощувати на всіх рівнях, починаючи з першого класу школи.

«Уроки мислення», за В.Сухомлинським, перегукуються з обома розуміннями поняття «критичне мислення».

Так, він вперше розробив систему вправ з формування загальнонавчальних умінь та навичок, без яких дитина не може успішно оволодіти навчальним матеріалом.

Аналіз творів В.Сухомлинського переконує нас у тому, що свою педагогічну діяльність він організовував так, щоб діти поступово починали оперувати такими поняттями, як явище, причина, наслідок, подія, зумовленість, неможливість та ін. Оволодіння цими поняттями було неможливим без дослідження фактів і явищ, без осмислення того, що дитина бачить своїми очима, без поступового переходу від конкретного предмета, факту, явища до абстрактного узагальнення. В.Сухомлинський вважав, що дитину необхідно навчити глибоко проникати в суть причинно-наслідкових зв"язків і явищ навколишнього світу. Ось чому в роботі з шестирічками у «Школі радості» він так багато уваги приділяв розумовим вправам, у яких органічно поєднувалися бачення дитиною реального предмета та створення в уяві фантастичного образу, бо фантазування є особливістю дитячого мислення. Саме це вважалося «найблагодатнішим ґрунтом» для розвитку дитячої думки, для становлення елементів «інтелектуальних взаємин у малюків».

У творчому доробку В.Сухомлинського ми знайшли багато праць, присвячених саме проблемі формування допитливості. Зокрема, у книзі «Як виховувати справжню людину» привертає увагу розділ «Як пробуджувати допитливість», де педагог розглядає питання виникнення допитливості й шляхи її формування у дітей.

Саме поняття «допитливість» він визначає як потребу знати і бажання дізнатися, пояснити. Ця потреба весь час росте і ніколи не згасає. Чим активніша діяльність людини, чим активніше вона взаємодіє з навколишнім світом, тим більше бачить людина зв"язків між речами, фактами, властивостями, тим більше вона дивується. Перед нею відкриваються тисячі загадок, і саме в їх розгадуванні Василь Олександрович вбачав суть допитливості. Він наголошував, що завдання вчителя полягає в тому, щоб вже зі шкільного віку дитина ставала мислителем і її активна діяльність перетворювалася на нестримну лавину пізнання. Єдиний шлях до цього — праця. Допитливість — дуже крихка і ніжна серцевина людини, її легко зламати, пробудити огиду до праці через непосильність і одноманітність. У творчій праці, життєрадісній і бажаній, Сухомлинський вбачав незамінне джерело думки, розу­мового і фізичного розвитку дитини. Спираючись на свої багаторічні спостереження, він зазначав, що вчителі, які намагаються дати учням якнайбільше готових знань, гублять їхню допитливість. Якщо на уроці після розповіді вчителя немає запитань — це перша ознака того, що в класі немає інтелектуальних потреб, а залишився тільки обов"язок щодня вчити уроки. Педагог писав, що інтелектуальна байдужість, бідність інтелектуальних емоцій притупляє чутливість до мудрості, новизни, багатства і краси думки, до пізнання.

Ми використовуємо ці ідеї В.Сухомлинського у своїй роботі, а прийоми інноваційної технології «Критичне мислення» допомагають органічно доповнити та урізноманітнити систему прийомів, уже прийняту нашою початковою школою.

Ідеї критичного мислення, з погляду педагогічної спадщини В.Сухомлинського, сприймаються як співдружність сердець: учителя та учня, або ж як «спільнота до­питливих», за Е.Шарп.

Співдружність сердець забезпечує такі важливі риси особистості, як уміння формулювати й адекватно відстоювати власну думку, осмислити власний та чужий досвід, вибудувати низку доказів, відчути нерозривний зв"язок власних принципів та вчинків. За такої умови критичне мислення може стати тим ключовим підходом до викладання різних дисциплін шкільного курсу від молодших до старших класів, який забезпечить не тільки засвоєння навичок критичного мислення, а й підвищення ефективності засвоєння навчальних предметів.

Урок Василь Олександрович образно називав першим вогнищем, зігрівшись біля якого, дитина прагне стати вдумливим мислителем. Він вбачав надзвичайно важливе розвивальне завдання уроку в тому, щоб сформувати в учня жадобу до пізнання. Для цього вчителеві потрібно зайти до класу з думкою здивувати та викликати бажання знати більше.

Заслуговує на увагу комунікативна спрямованість його «уроків життя», постійний діалог як між учителем і окремим учнем, так і між учнями. Прикладом можуть бути відомі в усьому світі педагогічні казки — чарівний світ життя, розкритий мудрим наставником, який не повчає учнів, не втомлює дітей сухою дидактикою, а просто йде поряд з дітьми, а можливо, за ними, радіючи разом з учнями кожному новому відкриттю.

Дати кожній дитині щастя — ось у чому бачив свою місію педагог і вчений Сухомлинський. Але дитина не може бути щасливою, якщо їй у школі нецікаво, погано, нудно, якщо вона не відчуває себе достатньо здібною, щоб оволодіти шкільною наукою. Щоб зробити дитину щасливою, педагог насамперед повинен допомагати їй вчитися, переживати незрівнянне почуття першості, відчути «смак» успіху.

«Учительська професія — це людинознавство, постійне проникнення у складний духовний світ людини, яке ніколи не припиняється .», — писав В.Сухомлинський. Людинознавчий підхід є відображенням демократизації і гуманізації шкільного життя, коли в центрі уваги педагога — кожна дитина з її індивідуальними особливостями. Особистісний підхід до навчання і виховання молодшого школяра створює умови для всебічного впливу на дитину, усвідомлення (діагностування) рівня її знань, рівня сформованості рис характеру, компонентів світогляду.

За В.Сухомлинським, і оцінки мають бути індивідуальні, тобто необхідно враховувати індивідуальні особливості процесів мислення, адже в кожної дитини думка розвивається своєрідними шляхами, кожна дитина розумна і талановита по-своєму. Ось чому В.Сухомлинський прагнув, щоб цей розум і талановитість стали основою успіхів у навчанні, щоб кожен учень не вчився нижче за свої здібності. Ось чому педагог постійно шукав різноманітні форми організації навчального процесу та форми навчальної діяльності учнів, оригінальні методи, багато з яких тепер пов"язують з методами новітніх технологій.

Ось чому і ми, плануючи діяльність учнів, диференційовано використовуємо прийоми з проекту «РКМЧП», щоб дати кожній дитині можливість вибрати посильний для неї варіант.

Зважаючи на думку В.Сухомлинського про необхідність навчити школярів обмінюватись ідеями, зокрема, під час дискусій між собою або спілкування з учителем, ми поступово вводили елементи інтерактивних технологій та залучали дітей до роботи в парах або малих групах, як стабільних, так і динамічних, змінних.

Кожна така маленька група працює за девізом «Хто перший?» (рівнорівневі групи, коли той, хто виконав стартове завдання, може переходити до більш складного завдання в умовах своєрідного змагання серед рівних) або «Роби, як я!» (різнорівневі групи, коли сильний учень допомагає слабшим).

Щоб привчати дітей до плідної співпраці та діалогу в складі пар або груп, ми використовуємо різні перестановки столів у класі, постійно відображаємо роботу класу в експозиціях та стендах, на стінах класу, на дошці.

Розміщення дітей для роботи в парах та групах:

□ Робота в парі.

□ Робота в малій групі

□ Робота у великій групі.

Для ефективної співпраці учнів під час парної чи групової роботи поступово разом з дітьми ми розробили правила колективної роботи та спілкування:

— Говори, якщо готовий аргументувати, довести.

— Критикуй, щоб знайти правильне рішення.

— Пропонуй, але бери на себе відповідальність за результат.

А перший варіант опорної таблиці з «умовами» мав такий вигляд:

— Дотримуйся теми.

— Вислуховуй усіх, не перебиваючи нікого.

— Не говори одночасно з іншими.

— Поважай різні думки.

Використання таких правил має велике значення не стільки під час виконання вправ за зразком чи тренінгових вправ, скільки під час роботи з проблемними задачами та творчими завданнями.

В.Сухомлинський підкреслював, що розвитку допитливості, системності, гнучкості, самостійності розуму сприяють такі прийоми впливу на внутрішні психічні процеси, за яких учень подумки оглядає, досліджує широке коло фактів, явищ. Найбільш ефективний прийом у цьому плані — постановка проблемних задач.

Ось приклади таких завдань, які ми пропонували дітям на уроках української мови:

Тема. Префікси й прикметники

— Сашко написав: У неї гарні малюнки. Потім пояснив, що між у та неї жодне слово вставити не можна, тож, і писати треба разом.

— А як на вашу думку?

— Як довести, що це два окремих слова? (Замінити займенник іменником і використати правило.)

Тема. Частини мови

Пуськи бяті

Л.Петрушевська

Сяпала калуша пуськом та завазіла бутявку. І голить:

— Калушенята, калушенята! Бутявка!

Калушенята присяпали і бутявку стрямкали. І подудонілися. А калуша голить:

— Бутявка некузява!

Калушенята бутявку вичучили. Калуша голить:

— Бутявок не трямскають. Бутявки дюбі і зумо-зумо некузяві.

А бутявка брянчить з убвісся:

— Калушенята подудонілися! Калушенята подудонілися! Зумо непаляві! Пуськи бяті!

— Ви зрозуміли, про що йшлося в оповіданні? Якщо схочете, вдома можете намалювати і калушу, і калуше-нят, і бутявку.

— Але ж таких слів немає в українській мові! Чому ж ми їх зрозуміли?

— Випишіть з оповідання по одному іменнику, прийменнику, дієслову. Доведіть, що правильно виписали слова.

— А тепер спробуйте «перекласти» оповідання, перекажіть його українською.

— Чи відрізняється твій переклад від тих, що зробили однокласники. Чому?

— Які значення слів ви зрозуміли однаково, а які — кожен по-своєму?

Дуже важливо цілеспрямовано організовувати роздуми учнів над поставленим проблемним завданням. Як і за часів В.Сухомлинського, діти завзято беруть участь у роботі, яка тепер одержала назву «мозковий штурм» (під час фронтальної або групової робот ......

Страницы: [1] | 2 | 3 |




 




 

Записник:
Вибранні реферати  

Рефератів в нашій базі:
Рефераты: 16675
Розділи у алфавытному порядку:
АБВГДЕЖЗ
ИЙКЛМНОП
РСТУФХЦЧ
ШЩЪЫЬЭЮЯ

 

Підказка: Проблема морального виховання особистості в педагогічній спадщині Василя Сухомлинського | Реферат

TextReferat © 2019 - Реферати українською мовою, українські реферати на нашому сайті ви можете скачати безкоштовно, також можете перед завантаженням ознайомитись за потрібним вам рефератом. Якщо ви не можете знайти потрібний вам реферат, користуйтесь пошуком.