Головна   Додати в закладки Вік, форми і розміри землі. Поняття про рельєф, форми та елементи рельєфу. Побудова поперечного геоморфологічного профілю та його аналіз | Реферат


Реферати українською мовою | реферати на українській мові Реферати українською мовою | реферати на українській мові
 Пошук: 

 

 




Вік, форми і розміри землі. Поняття про рельєф, форми та елементи рельєфу. Побудова поперечного геоморфологічного профілю та його аналіз - Реферат


Категорія: Реферати
Розділ: Геодезія, геологія
Розмір файла: 33 Kb
Кількість завантажень:
52
Кількість переглядів:
3874
Описання роботи: Реферат на тему Вік, форми і розміри землі. Поняття про рельєф, форми та елементи рельєфу. Побудова поперечного геоморфологічного профілю та його аналіз
Дивитись
Скачати


Варіант № 6

Питання

1. Вік, форми і розміри землі.

2. Поняття про рельєф, форми та елементи рельєфу.

3. Побудова поперечного геоморфологічного профілю та його аналіз.

1. Вік, форми і розміри землі.

а. Внутрішня будова Землі

Більшість процесів, що відбуваються у надрах Землі, тією чи іншою мірою, безпосередньо або побічно відбиваються на особливостях будови поверхні, отже, становлять" прямий, інтерес як для геоморфологів, так і для практиків, чия діяльність так чи інакше пов"язана з рельєфом.

Цілком очевидно, що вивчення глибинної будови Землі, характеру і спрямування процесів, які протікають у земних надрах, неможливе без застосування системи спеціальних методів інших наук, що мають справу з відкритими (а не схованими на глибині) об"єктами дослідження.

б. Методи геологічних досліджень

Найбільш достовірними і надійними з методів, що застосовуються геологами, вважають методи польових геологічних досліджень, при яких у руки геолога потрапляють натуральні взірці порід, мінералів та інших геологічних утворень. До цих методів відносять не тільки збір взірців безпосередньо на поверхні або аналіз відслонення порід на схилах річкових долин, ярів чи кар"єрів, а й визначення будови приповерхневих шарів Землі за допомогою гірничих виробок (свердловин, шахт тощо). Єдиний, але дуже суттєвий недолік методів польових зйомок полягає в обмежених можливостях проникнення у товщу Землі: найглибша шахта сягає лише 4 км (м. Йоганнесбург, Південна Африка), а найглибша свердловина ледь сягнула за 12 км (сел. Заполярний на Кольському півострові). У світі можна назвати ще кілька десятків свердловин глибиною до 9-10 км (серед них і "Шевченківська-І" на Харківщині). Все, що розміщене на більших глибинах, поки що залишається за межами прямого дослідження.

Отже, основну інформацію про глибинну будову Землі людство одержує через систему побічних методів - геофізичних, геодезичних, астрономічних та ін.

Під геофізичними методами розуміють дослідження Землі за допомогою фізичних приладів і закономірностей. Серед цих методів назвемо сейсмометрію (вивчення особливостей поширення поздовжніх і поперечних пружних коливань у товщі Землі), магнітометрію (вивчення зміни магнітних властивостей порід), гравіметрію (вивчення розподілу сили тяжіння з глибиною та по площі), електрометрію тощо. Комплексне застосування різних геофізичних методів дозволяє визначити глибинне розміщення різних шарів порід, встановити положення границь між ними, висловлювати припущення про склад і фізичний стан порід у цих горизонтах.

Геодезичні методи дозволяють за допомогою інструментальних вимірювань на поверхні Землі (нівелювання, теодолітні та мензульні зйомки тощо) визначати та оконтурювати на місцевості і на картах ті чи інші геологічні структури (зони підняття або занурення порід, горизонтального переміщення блоків та ін.).

Астрономічні методи дають можливість висловлювати міркування про глибинну будову Землі на основі аналізу руху небесних тіл, поведінки Землі на орбіті, вивчення складу метеоритів тощо. Останнім часом вони одержали новий поштовх завдяки космічним дослідженням.

Комплексне використання згаданих та інших методів дозволяє виділити в Землі три основних оболонки: земну кору, мантію і ядро.

в. Земна кора

Таку назву одержала сама верхня оболонка Землі, що утвори лея внаслідок виплавлення (виверження) речовини з більш глибоких горизонтів у процесі еволюції планети. У корі зустрічаються всі відомі хімічні елементи, проте основну роль у її будові відіграють О, Si, Al; серед інших переважають Fe, Ca, Na, K, Mg. Однак у чистому вигляді різні елементи зустрічаються рідко. Найчастіше вони утворюють закономірні сполуки, які називають мінералами. Агрегатні тіла, що складаються з певних мінералів і мають певні фізичні властивості, називають гірськими породами. За характером переважаючих порід у земній корі виділяють три шари: осадовий, гранітний та базальтовий .

За потужністю і особливостями будови розрізняють два основних типи кори - материкову та океанічну.

Материкова кора має середню потужність близько 35 км, змінюючи її від 30 км (під давніми рівнинами - платформами) до 40-85 км (під горами). Основу материкової кори становить гранітний шар (точніше - магматичні і метаморфічні породи, за складом і властивостями близькі : до гранітів), який перекривається осадовим шаром (потужність 0-15 км) і підстеляється базальтовим шаром (породи, за властивостями близькі до базальтів).

Океанічна кора (потужність перевищує 5-15 км) утворена в основному породами базальтового типу, перекритими відносно тонким (до 1км) шаром осадових відкладів.

На контактах між цими двома типами земної кори, де перемішуються їх властивості, часто виділяють кору перехідного типу.

Температура земної кори визначається внутрішнім теплом планети. Лише порівняно тонкий приповерхневий шар (у помірних широтах - до глибини 20 м від поверхні) прогрівається Сонцем і відчуває сезонні коливання температури. Пересічно температура у товщі кори зростає на 3°С при зануренні на кожні 100 м, досягаючи на межі з мантією 500-1000°С (цю межу часто називають за іменем її першовідкривача - югославського сейсмолога А.Мохоровичича, або скорочено - "поверхня Мохо").

З глибиною зростає і тиск у земній корі, сягаючи у її нижніх шарах 10000 атмосфер.

Середня густина речовини в корі становить 2,74 г/см3 (граніт), зростаючи у базальтовому горизонті до 3,5 г/см3.

За сучасними уявленнями, кора виплавлялася з речовини мантії у процесі її тривалої фізико-хімічної та гравітаційної диференціації. При цьому формувалися базальтовий та гранітний горизонти, а осадовий шар утворився дещо пізніше, як наслідок руйнування більш древніх відкладів.

Вся історія земної кори являє собою безперервний процес формування і розвитку найрізноманітніших піднять і прогинів. У рухомих (так званих геосинклінальних) зонах прогини і підняття мають видовжену форму (іноді на сотні і тисячі кілометрів), де швидкість вертикальних переміщень вимірюється сантиметрами на рік, а загальна їх амплітуда сягає кількох кілометрів. Такі підняття і прогини зумовлюють контрастне почленування земної поверхні на крупні форми рельєфу - гори, западини тощо. В той же час у більш стабільних ділянках кори (платформах) зони піднять та прогинів охоплюють великі площі, мають здебільшого округлу або неправильну форму у плані, а швидкість вертикальних переміщень не перевищує міліметрів (або й частки міліметра) на рік, утворюючи тут області з незначними контрастами поверхні. Більш детально на характеристиці перебудовчих процесів, які зароджуються у мантії Землі і називаються тектонічними, ми зупинимося у спеціальному розділі.

г. Мантія Землі

Мантією називають проміжну (між земною корою і ядром) оболонку, що простягається до глибини 2900 км і відрізняється від кори головним чином за фізичними параметрами. Складена переважно з оксидів Si, Mg, Fe.

Густина речовини зростає з глибиною від 3,6 до 5,5 г/см3; тиск на межі з ядром перевищує 1,3 млн. атм., а температура збільшується від 1000-1200°С у верхніх шарах до 3800-4700°С поблизу нижньої границі. Наведені цифри, звичайно, досить наближені, оскільки одержані вони не прямими спостереженнями, а за допомогою комплексу побічних методів (геофізичних тощо). ^ 3 точки зору морфогенезу (рельєфотворення) особливу цікавість становить верхня мантія (до глибини 300-400 км від поверхні Землі), де на глибинах 100-350 км розміщується зона відносного пом"якшення і рухомості порід - астеносфера. Тут температури зростають більш інтенсивно, ніж густина, в зв"язку з чим достатньо навіть незначного зменшення тиску, щоб речовина астеносфери розплавилася, утворюючи високотемпературну тістоподібну масу - магму (від грецьк. -"місиво"). При плавленні зменшується густина речовини, отже, зростає її об"єм, і магма вривається (вивергається) в земну кору, застигаючи в ній (інтрузивний магматизм), або й повністю прориває товщу кори і виливається на її поверхню (ефузивний магматизм або вулканізм). Частина верхньої мантії, розташована над астеносферою, разом із земною корою утворюють єдиний генетичний комплекс, відомий під назвою літосфера (з грецьк. - "кам"яна оболонка").

З верхньою мантією Землі, крім магматизму, пов"язані також землетруси, тектонічні зрушення у земній корі та на її поверхні. Саме зважаючи на важливість процесів, що протікають у верхніх шарах мантії, з 1960 р. здійснюється міжнародний дослідницькій проект "Верхня мантія Землі", розрахований на кілька десятиріч. Активну участь у реалізації цього проекту беруть і фахівці України, хоч в останні роки через відому економічну скруту в державі реалізація спеціальних робіт за його програмою тимчасово призупинена.

Серед процесів у більш глибоких шарах мантії (нижня мантія), які мають геоморфологічне значення, відзначимо диференціацію речовини (важкі елементи опускаються до центру Землі, формуючи її ядро, а більш легкі витискуються до поверхні). Ці конвекційні потоки речовини виступають як головний рушійний механізм у розвитку планети. Так, замикаючись у верхній мантії, згадані переміщення призводять до утворення горизонтальних астеносферних течій. Не дивлячись на незначну швидкість (сантиметри на рік), ці течії зумовлюють розкол літосфери на окремі брили і спричинюють їх переміщення у просторі, відоме під назвою дрейф материків.

д. Ядро Землі

Центральна частина планети має не зовсім вияснену хімічну будову і фізичний стан (одні дослідники вважають ядро переважно залізним, інші - силікатним). Однак очевидно, що при надвисоких температурах (понад 4000-5000°С) і величезному тиску (понад 3,5 млн. атм.) відбувається повне переродження хімічних властивостей речовини: електронні оболонки атомів руйнуються й їх ядра немов би розчинюються у загальній масі електронів. Отже, до речовини ядра не підходить жодна з назв відомих нам хімічних елементів.

За наявними геофізичними даними стверджується, що зовнішнє ядро (на глибинах 2900-5100 км) знаходиться у розрідженому стані, в той час як внутрішнє ядро обов"язково повинне бути твердим (в іншому випадку неодмінно змінився б характер руху планети).

Таким чином, на морфогенезі Землі різною мірою відбиваються особливості природи всіх трьох внутрішніх оболонок. При цьому вирішальну роль відіграють процеси, що протікають у літосфері та астеносфері, і в першу чергу - у земній корі.

Зважаючи на це, для геоморфології принципове значення мають особливості будови і складу саме земної кори. Ми вже згадували, що речовинній склад земної кори визначається різноманітним сполученням хімічних елементів, які утворюють мінерали і гірські породи - своєрідні "атоми" і "молекули" тіла кори. Коротко зупинимося на їх особливостях.

2. Поняття про рельєф, форми та елементи рельєфу.

Геоморфологія (від грецьких слів: "гео" - земля; "морфе" - форма; "логос" - наука) - це наука про будову, походження, історію розвитку і сучасну динаміку земної поверхні.

Отже, головним об"єктом, який вивчає геоморфологія, виступає рельєф, тобто сукупність нерівностей земної поверхні різного масштабу. Ці нерівності за орієнтуванням у просторі можуть бути позитивними чи додатними (горб, гора, хребет тощо) або негативними чи від"ємними (западина, провалля, ущелина тощо).

Рельєф не слід розглядати як механічне сполучення якихось абстрактних геометричних поверхонь. Він характеризується цілим комплексом ознак і особливостей, серед яких виділимо:

1. Рельєф значною мірою залежить від особливостей геологічної будови, в зв"язку з чим його вивчення неможливе без знайомства із складом та властивостями гірських порід, а також без розуміння процесів, що протікають у надрах Землі.

2. Особливості рельєфу визначаються також процесами, які домінують у зовнішніх оболонках Землі (атмосфері, гідросфері, біосфері), що вимагає спеціального вивчення цих процесів для розуміння умов формування рельєфу.

3. Утворюючись на контакті різних середовищ географічної оболонки, які безперервно змінюються у часі і в просторі, рельєф являє собою продукт динамічної системи. Отже, аналізували рельєф можна лише в історичному аспекті, тобто з урахуванням його мінливості у часі, яку часто називають динамікою рельєфу.

4. Нарешті, сам рельєф, який являє собою безперервну комбінацію різноманітних поверхонь (від горизонтальних до вертикальних), впливає на активність геоморфологічних процесів, тобто, однією з ознак рельєфу виступає його саморозвиток. Вирішальне значення у саморозвитку рельєфу належить гіпсометрії, тобто, висотному положенню даної ділянки земної поверхні відносно рівня моря (цілком зрозуміло, що геоморфологічні процеси порізному протікають на низовинах, височинах чи у горах). Загальну уяву про співвідношення гіпсометричних рівнів на Землі дає гіпсографічна крива.

Отже, рельєф одночасно виступає як продукт геологічного розвитку і як складова частина географічного ландшафту. Звідси витікає і своєрідне становище геоморфології у комплексі наук про Землю: з одного боку вона виступає як наука геологічна, з іншого - є частиною фізичної географії.

2. Форми і типи рельєфу

На будь-якій ділянці земна поверхня являє собою нескінченне чергування піднять та знижень, які утворюють опуклі та увігнуті об"ємні тіла, що називаються формами рельєфу.

За своїми особливостями форми рельєфу можуть бути замкнутими (горб, западина) або відкритими (яр, балка), додатними (підняття) або від"ємними (зниження).

В залежності від спрямування діяльності зовнішніх агентів (води, вітру, льодовиків тощо) розрізняють форми рельєфу акумулятивні і денудаційні. Акумулятивні форми утворюються за рахунок нагромадження матеріалу (бархани, дюни, моренні горби). Денудаційні (руйнівні або вироблені) форми рельєфу формуються при винесенні матеріалу (яри, карстові лійки тощо).

Одним з найважливіших етапів геоморфологічного аналізу будь-якої території є встановлення генезису форм рельєфу, тобто, визначення причин і умов їх утворення, а точніше - ви­значення факторів, які зумовили утворення тієї чи іншої форми (ерозійні, дефляційні, гляціальні тощо).

Сукупність генетичне пов"язаних між собою форм рельєфу, взаємоподібних за будовою і віком та поширених на певній території, розглядають як генетичні типи рельєфу (на­приклад, яружно-балковий рельєф лісостепової України, водно-акумулятивний рельєф Полісся).

У геоморфології великого поширення набула класифікація форм рельєфу за їх розмірами:

1. Мегаформи (планетарний рельєф) займають велетенські площі і утворюють найбільші комплекси рельєфу - материки і океанічні западини. Часто до мегаформ відносять і великі ді­лянки планетарного рельєфу площею у сотні тисяч і мільйони квадратних кілометрів (Східно-Європейська рівнина, Великий Кавказ, Карпати тощо).

2. Макроформи (від грецьк. -"великий", "довгий") є складовими частинами мегарельєфу Землі і охоплюють площі у десятки і сотні тисяч квадратних кілометрів. До макроформ належать окремі хребти або западини якої-небудь гірської країни, значні ділянки крупних рівнин тощо. На Україні, наприклад, до макроформ можна віднести окремі частини Східно-Європейської рівнини (Поліська низовина, Подільська височина тощо), Карпат (Бескиди, Горгани, Вододіль­ний хребет тощо), Криму (Головне, Внутрішнє, Зовнішнє пасма).

3. Мезоформи (від грецьк.- "середній", "проміжний") займають за розмірами своєрідне про­міжне становище між макро- і мікрорельєфом, і здебільшого охоплюють площі у десятки (іноді - сотні) квадратних кілометрів. До мезоформ відносять долини річок, яри, балки, відгалуження гірських хребтів, кінцево-моренні пасма тощо.

4. Мікроформи (від грецьк. - "малий") рельєфу являють собою порівняно незначні нерівно­сті, якими ускладнюється поверхня макро- та мезоформ. До мікроформ рельєфу, наприклад, відносять степові блюдця та поди, карстові лійки, конуси виносу, берегові вали тощо.

5. Нанаформи (від грецьк. - "карликовий") - це найменші нерівності, що ускладнюють по­верхню мікроформ та форм рельєфу більш високих рангів (купини на болотах, кротовини, еро­зійні вибої тощо).

Розміри форм рельєфу часто віддзеркалюють їх генетичну специфіку. Так, якщо форми мега- і макрорельєфу утворюються при визначальній дії ендогенних (внутрішніх) сил Землі, то форми менших розмірів виникать переважно внаслідок прояву екзогенних (зовнішніх) проце­сів, у тому числі і під дією антропогенезу, під яким розуміють перетворення рельєфу у процесі діяльності людини (антропогенне походження можуть мати не тільки нана- та мікроформи, але часто й мегарельф - наприклад, гідротехнічні перетворення, спорудження каналів тощо).

Виходячи з генетичних особливостей утворення різних форм поверхні, у геоморфології часто мегаформи рельєфу називають геотектурами, макроформи - морфоструктурами, мезоформи - морфоскульптурами (хоч з подальшого буде видно, що подібний поділ не зовсім повно відпові­дає змісту цих понять).

2.2. Елементи форм рельєфу

Кожну форму рельєфу можна уявити у вигляді геометричного тіла, обмеженого характерни­ми точками та лінійними елементами. І хоч реально жодна з форм рельєфу (за дуже незначними винятками) не має чітких геометричних обрисів, визначення окремих елементів "геометризованих" форм є чи не єдиним шляхом до кількісних оцінок земної поверхні та окремих її ділянок, що має надзвичайно важливе практичне значення (у подальшому ми зупинимося на цій проб­лемі більш детально).

У природі геоморфологічний аналіз окремих форм рельєфу найчастіше починають з най­простішого - виявлення особливостей поверхонь (граней), що обмежують цю форму. Крім загаль­них розмірів таких поверхонь особливе значення надається їх похилу до горизонтальної площи­ни, в зв"язку з чим всі поверхні поділяють на субгоризонтальні (з кутами похилу менше 2°) та схили (кут похилу більше 2°). За формою розрізняють поверхні рівні, увігнуті та опуклі.

При перетині двох суміжних граней утворюються ребра (так формуються лінії вододілів, тальвеги річкових долин, ярів, балок тощо).

При перетині трьох і більше поверхонь утворюються гранні кути, з положенням яких по­в"язується формування окремих вершин, дна карстових лійок та інших характерних-точок ре­льєфу. Проте у природі ребра, і особливо гранні кути, зберігають свою геометричну виразність дуже рідко. У переважній більшості випадків вони під дією різноманітних агентів досить швидко втрачають свої морфологічні ознаки і набувають округлих форм.

Серед інших лінійних елементів рельєфу часто виділяють бровки (місця зміни крутизни) та підошви схилів.

Рис. 1. Головні елементи рельєфу:

1 – горизонталі; 2 – вершини; 3 – сідловина (перевал); 4 – лінія вододілу; 5 – лінії підошви схилів; 6 – лінії перегинів (бровки); 7 – лінії тальвегів.

3. Побудова поперечного геоморфологічного профілю та його аналіз.

Постійні водотоки (струмки, ріки) утворюють найпоширеніші і найвиразніші форми рельєфу в усіх частинах суші, а в умовах гумідного (вологого) клімату формують своєрідний долинний комплекс поверхні, основу якого становлять річкові долини та вододіли між ними.

Річкові долини - це утворені ріками лінійні від"ємні коритоподібні форми рельєфу, для яких притаманний похил від витоків до гирла. Річкові долини у горах відрізняються значними глибинами врізу (іноді до 1,0-1,5 км), а на рівнинах - шириною, яка обчислюється кілометрами (в окремих випадках - десятками кілометрів). Відмінності у формі й особливостях будови, річкових долин залежать від багатьох факторів, серед яких: маса і швидкість потоку води, висотне розташування базисів ерозії, геологічна будова та структурні особливості території, спрямування та інтенсивність новітніх і сучасних тектонічних рухів тощо. У всіх випадках річкові долини є результатом комбінованого прояву ерозійної і акумулятивної діяльності потоку, хоча співвідношення між цими двома головними напрямками роботи постійно змінюється, як у часі, так і в просторі.

У поперечному перерізі можна виділити кілька основних елементів річкових долин - русло, заплаву, надзаплавні тераси, корінні береги.

Руслом (річищем) називають найглибшу ділянку річкової долини, де постійно протікає річковий потік. За формою, розмірами і морфологією русла істотно відрізняються одне від одного. Проте, у їх будові простежуються і спільні риси, серед яких найбільш типовою є чергування в руслах рівнинних річок відносно неглибоких ділянок (перекатів) та заглиблень (плесів).

Перекати рівнинних річок здебільшого являють собою піщані обмілини, що перетинають річище під кутом 20-30º і мають асиметричну будову. Узбережні ділянки перекатів називають прибічниками, а найбільш заглиблену центральну частину - коритом перекату. Як правило, перекати утворюються на відносно вирівнених ділянках русла (де воно має найменшу кривизну) і відокремлюються один від одного заглибленими ділянками річища - плесами. Плеси здебільшого розташовуються поблизу увігнутого (в плані) берега. Характерною рисою плесів і перекатів є мінливість їх положення у часі: матеріал, з якого складається перекат (алювій), поступово переміщується вниз за течією, особливо під час повеней та паводків. Щорічне переміщення перекатів становить на різних річках від кількох дециметрів до десятків і навіть сотень метрів.

Однією з найважливіших планових ознак русел рівнинних та передгірних річок є їх звивистість (меандрування), особливо помітна на ріках з глинистими та суглинистими берегами, які переносять велику кількість твердого матеріалу. За особливостями генезису розрізняють меандри вимушені, формування яких зумовлюється морфологією долини (виходи скельних порід у руслі, наявність конусів виносу на його берегах тощо) та вільні (блукаючі), що утворюються самою річкою серед пухких алювіальних відкладів.

Встановлено, що на порівняно повільних і відносно маловодних рівнинних річках ширина поясу меандрування менша, а крутизна окремих меандр більша, ніж на крупних ріках. Береги меандр постійно деформуються, в зв"язку з чим меандри переміщуються. Цей процес залежить від витрати води, величини падіння русла, висоти берегів та інших факторів. При інтенсивній глибинній ерозії ("омолодження" ріки) можуть утворюватися врізані меандри.

Заплава - це прилегла до русла і вкрита рослинністю частина дна річкової долини, яка під час повені затоплюється водою. Заплави утворюються майже на всіх постійних водотоках, і лише окремі ділянки річкових долин не мають виразних заплав (пороги, водоспади, ущелини тощо). Висота заплави залежить від висоти рівня повеневих вод і поступово зменшується вниз за течією ріки. Значну роль у формуванні заплав відіграють і процеси бічної ерозії, яка теж активізується під час проходження високих вод повеней та паводків. Геологічну основу заплав складає особливий тип відкладів - заплавний алювій, який, на відміну від руслового (переважно піски, часом з гравієм та галькою), представлений на рівнинних ріках супісками та суглинками, що перешаровуються з горизонтами викопних ґрунтів (останні формуються у безповеневі роки). Послідовність процесів формування річкових заплав можна прослідкувати за рис.

Меандрування русла, що відбувається у межах заплав, часто призводить до відокремлення закрутів річки від основного русла, в зв"язку з чим на місці колишньої меандри утворюється підковоподібне озеро -стариця, що сполучається з річищем під час повеней і значних паводків. У таких озерах нагромаджується своєрідний комплекс відкладів - старичний алювій, здебільшого представлений глинами, мулом, торфом, з прошарками та лінзами пісків.

Потужність алювіальних відкладів на заплаві змінюється у широкому діапазоні, але у звичайних умовах вона не може перевищувати різниці висот між максимальним рівнем повені і найбільш низьким (меженим) рівнем води у руслі.

Зміни потужності алювіальної товщі на окремих ділянках річкових долин часто є свідченням сучасних тектонічних рухів: загальному зниженню території відповідає більша потужність заплавного алювію, а її аномальне зменшення свідчить про активність висхідних рухів.

Різними умовами формування заплав визначаються і найбільш суттєві відмінності у формах мікро- та нанаформ рельєфу, що вкривають поверхню заплав. За геоморфологічними особливостями виділяють кілька типів заплав: сегментні (утворюються при інтенсивному меандруванні русла, характеризуються дугоподібними гривами і міжгривовими зниженнями); паралельногривисті (утворюються здебільшого при широких руслах під час переміщення річищ в напрямку одного із схилів долини, характеризуються наявністю витягнутих вздовж русла паралельних пасм і знижень між ними); обваловані (поширені на річках похилих передгірних рівнин, відрізняються тим, що русло ріки заповнюється крупним алювієм і гіпсометрично лежить вище заплави, яку захищають від затоплення лише прируслові вали).

За особливостями будови розрізняють заплави акумулятивні (з нормальною потужністю алювію) та цокольні (порівняно тонкий шар алювію підстеляється корінними породами).

У долинах більшості річок досить чітко простежується два гіпсометричних рівні заплав - низька заплава, яка щорічно заливається водою, та висока заплава, яка вкривається водою лише під час видатних повеней (через десятки або й сотні років).

Надзаплавні тераси являють собою вирівнені майданчики різної ширини, які подібно до східців прибудовані до бортів річкових долин і відділяються один від одного більш або менш виразними уступами. Серед причин, що зумовлюють утворення річкових терас, виділимо найголовніші:

1. Зміни кліматичних умов. При зростанні зволоження клімату збільшується водність річок, отже, активізується їх ерозійна діяльність (особливо у середній течії, оскільки при незмінному положенні базису ерозії у пониззі ріки темпи ерозійного врізання обмежені).

2. Зміни положення базисів ерозії. При зниженнях базисів ерозії (рівня моря чи озера, при осушенні боліт тощо) річка починає врізатися у власні алювіальні відклади, утворюючи терасу на місці колишньої заплави. У такому випадку врізання починається з пригирлової частини ріки і поступово поширюється вгору по долині. У цьому ж напрямку зменшується і висота терас.

3. Висхідні тектонічні рухи у долині ріки (або на її ділянці) призводять до збільшення кутів нахилу, в зв"язку з чим відбувається активізація врізу і на місці колишньої заплави формується терасовий рівень.

Згадані та інші процеси можуть повторюватися, накладатися один на одного, в зв"язку з чим кількість терас, їх висота і будова є індивідуальними рисами окремих річкових долин і навіть окремих ділянок долин. Так, на р.Вілюй (Східний Сибір) відмічено 22 терасових рівні, на Дніпрі - шість, а на більшості середніх річок рівнинної України кількість надзаплавних терас не перевищує 2-3.

Відносний вік утворення терас визначається за їх положенням над найнижчим (меженим) рівнем води у руслі - чим вище розташована тераса, тим раніше вона утворилася. Враховуючи, що на сучасному етапі відбувається формування заплавного рівня долини, кожну заплаву можна розглядати як майбутню терасу. Тому відлік більш давніх за часом утворення терас ведеться від заплави: перша надзаплавна тераса, друга надзаплавна тераса і так далі. У кожної тераси можна виділити кілька основних елементів - майданчик (власне поверхня тераси), уступ або укіс (більш або менш виразне урвище до майданчика прилеглого знизу терасового рівня), бровку та тиловий шов.

За особливостями будови виділяють три головних типи річкових терас: акумулятивні (складені повністю алювіальними відкладами), ерозійні (майже цілком "вирізані" річкою у корінних породах, лише подекуди перекритими незначним алювіальним плащем) та цокольні (у них нижня частина уступу - його цоколь - складена корінними породами або древнім алювієм, а зверху перекривається товщею алювіальних відкладів, що відповідають часу формування тераси).

Оскільки кожна з терас утворюється з колишніх заплав, поверхня терас ускладнюється тими ж формами мікрорельєфу, що були поширені і на заплавах (гриви, старі річища, прируслові вали тощо), тільки виразність цих форм зменшується із збільшенням віку терас.

Морфологічні та генетичні типи річкових долин. Особливості геологічної будови місцевості та історичні умови формування річкових долин зумовлюють їх індивідуальність і неповторність, яка насамперед простежується через форму поперечного профілю долини.

Так, у гірських районах, де відбуваються інтенсивні підняття, утворюються тіснини (глибоко врізані долини з майже вертикальними схилами), ущелини (глибокі долини V- подібної форми з опуклими схилами) та каньйони (відрізняються від ущелин східцеподібною формою схилів, зумовленою нерівномірною твердістю порід). Подібні типи долин зустрічаються і в горах України (Великий каньйон Криму, Бельбекський каньйон у тому ж Криму). Більшість передгірних і рівнинних річок мають долини ящикоподібної (коритовидної) форми. Такі долини в мають широке дно, де русло займає порівняно невелику частину. Саме у таких-долинах формуються заплави, а на схилах - комплекси надзаплавних терас.

Долини дуже чутливо реагують на зміни геологічної будови територій, через які протікає ріка. Лише на порівняно невеликих ділянках з горизонтальним заляганням однорідних за літологією пластів зустрічаються нейтральні долини. У переважній більшості випадків морфологія долин прямо залежить від структурних особливостей території (рис.2).

Однією з важливих особливостей поперечних профілів річкових долин є їх асиметричність, тобто різна крутизна (а часто і різний характер будови) лівого і правого схилів до чини (рис. 3). Здебільшого характер асиметрії схилів змінюється по довжині долини, проте у природі досить часто спостерігаються і стійкі прояви асиметрії річкових долин. Так, у північній півкулі переважає так звана "правобережна" асиметрія, коли праві береги річкових долин вищі і крутіші від лівих. Серед причин, що зумовлюють стійку асиметрію долин, виділяють тектонічні (проявляються через літологію і геологічні структури – наприклад, (лівобережна асиметрія долини Дністра на Поділлі), планетарні (прояв сили Коріоліса, пов"язаної з обертанням Землі навколо осі), екзогенні (нерівномірність схилових процесів на бортах долини) тощо. При тривалому розвитку рельєфу асиметрія річкових долин зумовлює і загальний асиметричний характер будови межиріч, отже відбивається у всій морфології поверхні.

З геоморфологічних позицій величезне значення мають плазові особливості долинного рельєфу. Сукупність річкових долин, розміщених на певній території, називають річковою (долинною) мережею, а сукупність водотоків різних розмірів, які утворюють зрештою єдиний поверхневий водотік, називають річковою системою. У кожній річковій системі виділяють головну ріку, що впадає у певний водний басейн (море, озеро тощо) та її притоки. Площа, з якої здійснюється стік води у річку, утворює водозбір {басейн) цієї ріки, а відносно підвищені ділянки рельєфу, які розділяють басейни сусідніх річкових систем, називають вододілами (найвищі точки вододілів утворюють вододільну лінію).

Річкові долини у плані формують своєрідні малюнки гідрографічної мережі, притаманні окремим структурно-геоморфологічним типам поверхні. Так, деревоподібний тип долин має найбільше поширення на рівнинах, перистий тип притаманний поздовжнім долинам складчастих областей, ортогональний - розломним зонам складчастих областей та розбитим глибинними розломами ділянкам рівнин (ріки Поділля), паралельний найчастіше спостерігається на похилих передгірних рівнинах та молодих морських низовинах (в Україні - Прикарпаття, Причорномор"я), радіальний тип поширений у міжгірних улоговинах та на окремих активних куполоподібних геологічних структурах.

Розвиток суміжних річкових долин часто ускладнюється перехватами водотоків, які зрештою призводять до перебудови всієї системи флювіальних процесів на цій території, а отже і до зміни морфоскульптури поверхні в цілому.

Надзвичайне поширення і різноманітність геоморфологічного прояву флювіальних процесів призводить до формування своєрідних типів флювіального рельєфу, які визначають основні риси сучасної поверхні на окремих (часом досить значних за площею) територіях. Серед них відзначимо насамперед долинний тип рельєфу, який утворюється комплексами річкових долин і має найбільше поширення серед морфоскульптур помірного поясу. На лесових височинах лісостепової і степової зон України домінує яружно-балковий, тип рельєфу. В умовах поширення щільних глинистих порід та сухого клімату тимчасові водотоки утворюють своєрідний сиртовий тип флювіального рельєфу, що являє собою чергування розложистих косогорів та широких знижень між ними (Общий Сирт у Заволжі та ін.). Специфічний тип рельєфу, створений тимчасовими водотоками у посушливих передгір"ях, який являє собою хаотичні комбінації переплетених яружних систем і ерозійних останців на місці зруйнованих схилів, одержав загальну назву бедленд (зіпсовані землі). Особливий гривистий тип рельєфу утворюється чергуванням паралельних субширотних річкових долин і порівняно невисоких плоских вододілів (межиріччя Обі та Іртиша на півдні Західного Сибіру, Опілля на Львівщині тощо). Досить поширений на Землі (у тому числі і в Україні) куестовий тип флювіального рельєфу, представлений комплексом паралельних гірських хребтів або пасм, складених моноклінальним заляганням пластів і відпрепарованих глибинною ерозією річок, що утворюють тут глибокі асиметричні долини (передгір"я Північного Кавказу, три куестових пасма Криму).




 
 

Записник:
Вибранні реферати  

Рефератів в нашій базі:
Рефераты: 16675
Розділи у алфавытному порядку:
АБВГДЕЖЗ
ИЙКЛМНОП
РСТУФХЦЧ
ШЩЪЫЬЭЮЯ

 

Підказка: Вік, форми і розміри землі. Поняття про рельєф, форми та елементи рельєфу. Побудова поперечного геоморфологічного профілю та його аналіз | Реферат

TextReferat © 2014 - Реферати українською мовою, українські реферати на нашому сайті ви можете скачати безкоштовно, також можете перед завантаженням ознайомитись за потрібним вам рефератом. Якщо ви не можете знайти потрібний вам реферат, користуйтесь пошуком.