Головна   Додати в закладки Договір купівлі-продажу | Реферат


Реферати українською мовою | реферати на українській мові Реферати українською мовою | реферати на українській мові
 Пошук: 

 

 




Договір купівлі-продажу - Реферат


Категорія: Реферати
Розділ: Законодавство і право
Розмір файла: 117 Kb
Кількість завантажень:
81
Кількість переглядів:
2521
Описання роботи: Реферат на тему Договір купівлі-продажу
Дивитись
Скачати


План

Стор.

Вступ 2

1. Поняття і зміст договору 3

2. Особливості деяких видів договорів купівлі – продажу

2.1. Купівля - продаж жилих будинків; 14

2.2. Купівля - продаж в зовнішньоторговельному обігу; 17

2.3. Купівля – продаж на біржах, аукціонах; 22

2.4. Купівля - продаж мисливської і газової зброї 28

3. Гарантії прав покупців в роздрібній торгівлі 34

Висновок 40

Література 41

Вступ

Договір купівлі-продажу, безумовно, є одним з найефективні­ших засобів взаємозв"язку виробництва і споживання, регулято­ром нормального функціонування господарського комплексу країни. Він може укладатися між громадянами, між організація­ми (підприємствами, установами), а також між організаціями і громадянами, що свідчить про його універсальність. Однак у період існування СРСР застосування такого універсального ре­гулятора товарообігу було значно обмеженим. Найбільшого по­ширення купівля-продаж набула у внутрішньому товарообігу в сфері державної і кооперативної роздрібної торговельної мережі, за допомогою якої задовольнялася основна частина матеріаль­них і культурних потреб громадян у товарах особистого спожи­вання. Договір купівлі-продажу забезпечував також деякі потре­би матеріально-технічного постачання державних, кооператив­них та інших організацій, не набувши тут належного розвитку. Більше того, впродовж кількох десятиліть під впливом організа­ційно-правових обмежень обсяг торгівлі з використанням дого­вору купівлі-продажу за участю організацій був зведений до мінімуму. Такі угоди могли укладатися, як правило, на продук­цію (товари), яка не розподілялася в плановому порядку (зокре­ма, предметів канцелярського, культурно-побутового, спортив­ного призначення). У цей період товарообіг між господарюючи­ми суб"єктами (юридичними особами) здійснювався за допомо­гою договору поставки, що укладався на підставі обов"язкового дія сторін планово-адміністративного акту розподілу продукції (товарів). В умовах планової економіки, централізованого роз­поділу матеріальних ресурсів, панування адміністративно-команд­них методів управління економічними відносинами договір по­ставки став домінуючим у товарообігу між господарюючими суб"єктами і сформувався в самостійний договір.

Перебудовчі процеси в СРСР, започатковані в 1985 р., сприя­ли реформуванню планової економіки і певному розширенню вільного товарообігу. Розпад СРСР і проголошення Україною та іншими колишніми союзними республіками незалежності, усві­домлення необхідності докорінних змін прискорили прийняття нових економічних законів України («Про власність», «Про підприємництво», «Про підприємства в Україні» тощо), направ­лених на зміну відносин власності, на розвиток підприємницт­ва. Відтак разом з поступовим зародженням в Україні елементів ринкової економіки істотно зросла роль договору купівлі-про­дажу.

В умовах ринкової економіки договір купівлі-продажу є основним регулятором взаємовідносин між виробниками і спо­живачами, відносин у сфері розподілу і перерозподілу матері­альних благ, забезпечуючи вільний і оптимальний розвиток усіх форм власності, підприємництва і торгівлі.

1. Поняття і зміст договору

Договір купівлі-продажу — це угода, за якою продавець (одна сторона) зобов"язується передати майно у власність покупцеві (друга сторона)., а покупець зобов"язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму (ст.224 ЦК України).

Однак не всі учасники цивільних правовідносин можуть набу­вати майно у власність. Так, відповідно до Закону України «Про власність» (1991 р.) майно, що є державною власністю і закріп­лене за державним підприємством, належить йому на праві пов­ного господарського відання, крім випадків, передбачених зако­нодавством України, а майно, що є державною власністю і за­кріплене за державною установою, яка перебуває на державному бюджеті, — на праві оперативного управління (ст.ст.37, 39).

Таким чином, за договором купівлі-продажу продавець зобо­в"язується передати покупцеві майно у власність або повне гос­подарське відання чи оперативне управління, а останній зобо­в"язується прийняти це майно і сплатити за нього обумовлену угодою грошову суму. Це оплатний, двосторонній і консесуальний договір. Він спрямований на безповоротне відчуження продавцем майна і перехід його у власність (повне господарське відання чи оперативне управління) покупця, і, отже, є юридичною підставою виникнення такого зобов"язального правовідношення, яке обумовлює появу у покупця абсолютного речового права.

Договір купівлі-продажу, як правило, має одноразовий харак­тер і укладається переважно на те майно, яке є в наявності і підготовлене для відчуження. При цьому продавцеві сплачуєть­ся вартість відчужуваного майна лише у грошовому вираженні. В окремих випадках для покупця становить інтерес не саме прид­бане майно (як матеріальний об"єкт), а зафіксоване в ньому те чи інше право вимоги, наприклад, у разі купівлі цінних паперів. Оплата придбаного майна повинна здійснюватися у національній валюті України, за винятком випадків, передбачених законом.

Двосторонній характер купівлі-продажу обумовлює взаємне ви­никнення у кожної із сторін прав і обов"язків. Так, з укладенням такого договору продавець приймає на себе обов"язок передати покупцеві певну річ і водночас набуває права вимагати її опла­ти, а покупець, у свою чергу, зобов"язаний здійснити оплату придбаної речі і водночас набуває права вимагати від покупця її передачі. Іншими словами, в договорі купівлі-продажу відповід­ним правам і обов"язкам продавця кореспондуються відповідні права І обов"язки покупця і навпаки.

Договір купівлі-продажу є консесуальним, оскільки права і обо­в"язки сторін виникають у момент досягнення ними згоди щодо усіх істотних умов. Настання цього моменту може мати ряд особ­ливостей, зумовлених тим, що для окремих видів договорів купівлі-продажу законодавець передбачає спеціальні вимоги до їх оформлення, без додержання яких укладена угода не може вважатися дійсною.

Правове регулювання відносин купівлі-продажу здійснюється Цивільним кодексом України (ст.ст.224—240), Законами Украї­ни «Про захист прав споживачів», «Про цінні папери і фондову біржу», «Про товарну біржу», «Про приватизацію майна держав­них підприємств», «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», численними підзаконними нормативними актами.

З урахуванням особливостей організаційно-правових форм торгівлі, що використовуються на території перебування сторін договору купівлі-продажу, особливостей відчужуваних об"єктів, особливостей способу укладення та виконання договору існує кілька різновидів договору купівлі-продажу, зокрема:

а) договори купівлі-продажу в оптовій і роздрібній торгівлі;

договори, які укладаються на біржах і аукціонах;

б) договори купівлі-продажу, які укладаються у внутрішньому і в зовнішньоекономічному обігу;

в) договори купівлі-продажу земельних ділянок, валютних цінностей, жилих будинків, квартир, автомашин;

г) договори купівлі-продажу на умовах комісії, консигнації та поставки;

д) договори купівлі-продажу об"єктів приватизації;

е) форвардні і ф"ючерсні угоди купівлі-продажу.

Кожен з них має певні особливості щодо умов укладення та виконання, визначення прав і обов"язків сторін та правових наслідків невиконання (неналежного виконання) договору.

Відповідно до цивільного законодавства сторонами в договорі купівлі-продажу виступають продавець і покупець. Ними мо­жуть бути будь-які суб"єкти цивільних правовідносин: громадя­ни, юридичні особи, держава. Однак умови участі кожного з цих суб"єктів у договорі купівлі-продажу не завжди однакові, що зале­жить від обсягу правоздатності і дієздатності конкретного суб"єкта цивільних правовідносин, форми власності відчужуваного май­ка, його правового режиму та інших обставин.

Законом можуть визначатися певні спеціальні умови щодо участі відповідних юридичних осіб у товарообігу з урахуванням статутних цілей їхньої діяльності (наприклад, щодо комерційної діяльності політичних партій, громадських, релігійних об"єднань). В умовах переходу до ринкових реформ держава відмовилася від монополії на зовнішньоекономічну діяльність. Відтепер суб"єкта­ми зовнішньоекономічної діяльності (в тому числі торговельної) можуть бути як фізичні, так і юридичні особи на засадах, визна­чених спеціальним законодавством, зокрема Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність».

За статтею 225 ЦК України право продажу майна, крім ви­падків примусового продажу, належить власникові. Іншими словами, це положення закону означає, що приймати рішення про відчуження майна (визначати його правову долю) має право лише його власник, оскільки за договором купівлі-продажу продавець зобов"язаний передати покупцеві не лише саме майно, а й право власності на нього (право повного господарського відання чи оперативного управління). Тільки за такої умови у покупця може виникнути відповідне право. Продавець не може передати по­купцеві те, на що він сам не має права.

У законодавстві не розкривається зміст поняття «примусовий продаж», визначаються лише підстави для здійснення примусо­вого продажу майна. До таких підстав належать продаж описа­ного у боржника майна з метою задоволення вимог кредиторів (ст.388 Цивільного процесуального кодексу України), продаж заставленого майна в порядку, встановленому Законом України «Про заставу», продаж майна відповідно до Закону України «Про банкрутство», реалізація конфіскованих предметів, які стали зна­ряддям або безпосереднім об"єктом адміністративного правопо­рушення (ст-315 Кодексу України про адміністративні правопо­рушення), тощо.

Від примусового продажу майна необхідно відмежовувати інші можливі випадки відчуження майна за відсутності на це волі власника. Так, Цивільним кодексом України, окремими законодавчими актами встановлюється особливий порядок ре­алізації невитребуваних за договором побутового замовлення виготовлених підрядчиком речей, невитребуваних на транс­порті вантажів і багажу, майна, відправленого через органи зв"язку. У наведених випадках продаж зазначеного майна не є примусовим, а лише здійснюється без згоди власника, оскіль­ки такий невідомий або не виявляє інтересу до належного йому майна, що може завдати охоронцю майнової шкоди, Звідси можна зробити висновок, що коло підстав для продажу майна невласником значно ширше, ніж це передбачено стат­тею 225 ЦК України.

Власникові не обов"язково особисто брати участь в укладенні договору купівлі-продажу. Він може здійснити ці повноваження через свого представника або комісіонера, В такому випадку покупець досягає тієї самої мети, що і при купівлі майна безпо­середньо у власника, хоча й з певними особливостями. Так, при продажу майна, зданого на комісію, продавцем виступає комісі­онер, а не власник такого майна. Тому у разі виявлення відхи­лень від умов договору купівлі-продажу покупець звертається з претензіями до комісіонера (продавця), а не до комітента (влас­ника). При укладенні договору купівлі-продажу продавцем через свого повіреного (на підставі договору доручення) стороною в ньому є власник, а не повірений.

У статті 225 ЦК України визначено також наслідки продажу майна невласником за відсутності в останнього належних пов­новажень на здійснення дій по відчуженню майна. Якщо прода­вець, зазначено в цій статті, не є його власником, покупець на­буває права власності лише у тих випадках, коли відповідно до закону власник не вправі витребувати від нього майно (ст.145 ЦК України).

Якщо продавцем майна може бути лише певна особа, тобто, як правило, власник, то покупцем може бути будь-яка особа. Обов"язковою умовою участі громадян стороною в договорі купівлі-продажу є наявність у них достатньої дієздатності (ст.11—16 ЦК України). Підприємства (організації, установи) повинні мати статус юридичної особи, а угоди, що ними уклада­ються, не повинні суперечити цілям їхньої діяльності, передба­ченим в установчих документах,

Чинним законодавством в окремих випадках може встановлю­ватися особливий правовий статус продавців і покупців. Наприк­лад, відповідно до Закону України «Про приватизацію невели­ких державних підприємств (малу приватизацію)» продавцями об"єктів малої приватизації, що перебувають у загальнодержавній та комунальній власності, є відповідно Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва, органи приватизації, створені місцевими Радами народних депутатів. Покупцями об"єктів малої приватизації можуть бути фізичні та юридичні особи, які визнаються покупцями відповідно до Зако­ну України «Про приватизацію майна державних підприємств» (ст.8). Разом з тим, не можуть бути покупцями: юридичні особи, серед засновників та учасників яких є органи державної влади та управління; працівники органів приватизації та особи, яким заборонено займатися підприємницькою діяльністю (крім ви­падків використання ними приватизаційних паперів).

Істотними умовами договору купівлі-продажу є умови про пред­мет і ціну. Доки сторони не дійдуть згоди щодо цих двох умов, договір не може вважатися укладеним, незважаючи на погоджен­ня всіх можливих інших умов (про строк, місце, спосіб виконан­ня тощо). Інші умови також можуть набути значення істотних, якщо щодо них за заявою однієї із сторін повинно бути досягнуто згоди (ст.153 ЦК України). Наприклад, у разі продажу товарів у кредит з наступним погашенням платежів встановлення в дого­ворі строку повернення кредиту набуває значення істотної умови.

У чинному законодавстві немає переліку того майна, що може становити предмет договору купівлі-продажу. У статті 224 ЦК України лише зазначено, що за цим договором передається май­но.

Предметом договору купівлі-продажу можуть бути окремі речі або їх сукупність (об"єкти природи або створені людиною мате­ріальні блага), а також певні зобов"язальні права, які пов"язані з можливістю реалізації зафіксованих у них повноважень на мож­ливе отримання майнових вигод (зафіксованих, наприклад, у цінних паперах). У сучасних умовах значного поширення набув обіг цінних паперів, значення яких за соціалістичної економіки було мінімальним. За Законом України “Про цінні папери і фон­дову біржу» (1991 р.) цінними паперами є грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визна­чають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх влас­ником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді ди­відендів або відсотків, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам. За цим Законом цінними паперами, які можуть випускатися і обер­татися, визнаються акції, облігації внутрішніх державних і місце­вих позик, облігації підприємств, казначейські зобов"язання дер­жави, ощадні сертифікати, векселі, приватизаційні папери. В юри­дичній літературі називаються й інші документи, які мають оз­наки цінних паперів, а саме: чеки, акредитиви, ощадні книжки, лотерейні білети, страхові поліси, накладні, варанти, коносаменти. Своєрідними цінними паперами є приватизаційні документи (майнові сертифікати, житлові чеки, земельні бони). Цінні па­пери можуть бути іменними або на пред"явника. Якщо цінні папери на пред"явника обертаються вільно, то іменні цінні па­пери, якщо інше не передбачено зазначеним Законом або в них самих спеціально не передбачена заборона обігу, передаються із спеціальним передавальним записом, що засвідчує перехід прав за цінним папером до іншої особи.

За чинним законодавством предметом договору купівлі-про­дажу не можуть бути боргові зобов"язання, авторські права. Відно­сини переуступки чи переходу Їх до інших осіб регулюються нормами інших правових інститутів.

Предметом договору купівлі-продажу може бути будь-яке майно, визнане законом об"єктом права власності і не вилучене з товарообігу,

30 січня 1992 р. Верховною Радою України був прийнятий За­кон «Про форми власності на землю», яким впроваджено поряд з державною колективну і приватну форми власності на землю. У Земельному кодексі України прямо передбачена можливість виникнення у громадян права власності за договорами купівлі-продажу, дарування та обміну (ст.6).

Кожна держава вправі визначати об"єкти, які з міркувань дер­жавної безпеки або з інших підстав не повинні бути у власності тих чи інших суб"єктів правовідносин або мають набуватися з дотриманням спеціальних правил. Тому постановою Верховної Ради України від 17 червня 1991 р. «Про право власності на

окремі види майна» (з наступними змінами І доповненнями від 22 квітня 1993р 15 липня 1994р., 24 січня 1995 р.) було затвер­джено «Перелік видів манна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об"єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України» та «Спе­ціальний порядок набуття права власності громадянами на ок­ремі види майна», викладений відповідно в додатках №1 і №2 (Відомості Верховної Ради України. — 1992. — №35. — Ст.5Ї7). До Переліку входять:

1. Зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, зазначеної в Додатку №2, і боєприпасів до неї, а також спортив­ної зброї і боєприпасів до неї, які набуваються громадськими об"єднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеці­альна військова техніка, ракетно-космічні комплекси.

2. Вибухові речовини і засоби вибуху. Всі види ракетного па­лива, а також спеціальні матеріали і обладнання для його вироб­ництва.

3. Бойові отруйні речовини.

4. Наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські за­соби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря).

5. Протиградові установки,

6. Державні еталони одиниць фізичних величин.

7. Спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації (зазначені засоби не можуть також перебувати у власності юри­дичних осіб недержавних форм власності).

8. Електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що застосову­ються правоохоронними органами, крім газових пістолетів і ре­вольверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозото­чивої та дратівної дії.

Що ж до видів майна, для яких встановлюється спеціальний порядок набуття права власності громадянами, то в Додатку №2, зокрема, зазначаються: вогнепальна мисливська зброя, газові пістолети і револьвери та деякі види пневматичної зброї; об"єк­ти, що перебувають на державному обліку як пам"ятки історії і культури; радіоактивні речовини. Такі види майна можуть бути придбані лише за наявності відповідного дозволу (органів внутрішніх справ, Міністерства культури, державних органів з ядерної та радіаційної безпеки тощо),

У кожній державі встановлюється особливий правовий режим валютних цінностей. Порядок здійснення угод з валютними цінностями визначе­ний Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» та деякими іншими законодавчими актами.

За згаданим Декретом до валютних цінностей належать:

— грошові знаки у вигляді банкнот, казначейських білетів, мо­нет і в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обі­гу, або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обміну на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках в банківських та інших кредитно-фінансових установах на території України;

— відповідна іноземна валюта;

— платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, бони, векселі, боргові розписки, акре­дитиви, чеки, банківські накази, депозиті сертифікати, ощадні книжки, інші фінансові та банківські документи), виражені в іноземній валюті або монетарних металах;

— монетарні метали (золото і метали іридієво-платинової групи в будь-якому вигляді та стані, за винятком ювелірних, промисло­вих і побутових виробів з цих металів і брухту цих металів);

Особливе місце серед багатьох перелічених видів валютних цінностей посідає іноземна грошова валюта, яка в одних випад­ках може бути платіжним засобом, а в інших — предметом купівлі-продажу. Останнє має місце у випадках продажу (обміну) іно­земної грошової валюти за грошову валюту України і, навпаки, на Українській міжбанківській валютній біржі через систему обмінних пунктів.

У законодавстві визначаються певні вимоги, яким має відпові­дати предмет договору купівлі-продажу. Так, якість проданої речі повинна відповідати умовам договору, а за відсутності вказівок у договорі — вимогам, які звичайно ставляться. Під вимогами, які звичайно ставляться, потрібно розуміти такі, за дотримання яких

придбана річ повинна виконувати своє функціональне призна­чення (друкарська машина — друкувати, телевізор — давати зоб­раження Із звуковим супроводом тощо). Річ, яку продає торго­вельна організація, повинна відповідати стандарту, технічним умовам або зразкам, встановленим для речей цього роду, якщо інше не випливає з характеру даного виду купівлі-продажу (ст.233 ЦК України),

Наступною істотною умовою договору купівлі-продажу є ціна— певна грошова сума, сплачувана покупцем за отриману від продавця річ. Ціна повинна бути обов"язково визначена в дого­ворі шляхом досягнення сторонами щодо цього обопільної зго­ди

Згідно з Декларацією про державний суверенітет України та Законом «Про економічну самостійність України» 3 грудня 1990 р. був прийнятий Закон України «Про ціни і ціноутворення», який фактично започаткував основи самостійної української ціно­вої політики. За цим Законом у народному господарстві засто­совуються вільні ціни і тарифи, державні фіксовані та регульо­вані ціни і тарифи, створюються необхідні економічні гарантії для виробників; ціни внутрішнього ринку мають бути орієнто­вані на рівень світового ринку.

Отже, за чинним законодавством сторони в договорі купівлі-продажу, які займаються підприємницькою діяльністю, вправі вільно визначити ціну предмета угоди, а в передбачених зако­ном випадках повинні керуватися державними фіксованими чи регульованими цінами. Абсолютно вільно визначають ціну гро­мадяни, які укладають разові угоди купівлі-продажу, наприклад, на речових ринках.

Особливий порядок визначення цін передбачений для зов­нішньоекономічних угод. Суб"єкти зовнішньоекономічної діяль­ності України усіх форм власності при здійсненні експортно-імпортних операцій (у тому числі купівлі-продажу) повинні вра­ховувати так звані індикативні ціни, які встановлюються з ме­тою збільшення надходжень валютних коштів, зменшення ва­лютних витрат на закупівлю товарів за імпортом, запобігання демпінгу.

Залежно від організаційно-правової форми торгівлі ціни на то­вари (продукцію) можуть бути оптовими або роздрібними. У роздрібній торговельній мережі вони фіксуються в прейскуран­тах, цінниках тощо. Придбання продукції на підставі державно­го замовлення здійснюється за закупівельними цінами. Націо­нальним банком України закупівельні ціни встановлюються та­кож на дорогоцінні метали.

Звичайно ж у договорі купівлі-продажу, крім предмета й ціни, сторони можуть визначати й інші умови, наприклад, порядок розрахунків, доставки товару, строки виконання договору.

Договір купівлі-продажу, як і будь-яка інша цивільно-правова угода, має певну форму. В Цивільному кодексі України відсутня стаття, якою б безпосередньо визначалася форма для усіх різно­видів договору купівлі-продажу. Однак цей Кодекс та інші зако­нодавчі акти містять норми, в яких обумовлюється особливий порядок оформлення окремих договорів купівлі-продажу. Якщо спеціальними правовими нормами не визначена форма того чи іншого різновиду договору купівлі-продажу, то необхідно керу­ватися загальними правилами цивільного законодавства про форму угод. Тобто, договір купівлі-продажу може укладатися в усній чи письмовій (звичайній або нотаріальній) формі, а також шляхом здійснення так званих конклюдентних дій залежно від умов, передбачених статтями 42—43 ЦК України.

З укладенням договору купівлі-продажу, як і будь-якої іншої двосторонньої угоди, у кожної із сторін виникають права і обов"язки, які становлять його зміст. Важливо, що права однієї сторони співвідносяться з обов"язками іншої сторони таким чином, що відповідному обов"язку продавця кореспондується відповідне право покупця і навпаки. Так, одним з найважли­віших обов"язків продавця є передача ним майна у власність (у повне господарське відання або оперативне управління) по­купця, а останній набуває право вимагати передачі йому цього майна. У свою чергу покупець зобов"язаний прийняти від про­давця придбане майно і сплатити за нього обумовлену ціну, а продавець відповідно вправі вимагати прийняття покупцем проданого майна (якщо він у цьому зацікавлений) і сплати за нього належної грошової суми. Тому аналіз змісту обов"язків дає одночасно уявлення і про відповідний зміст прав сторін, що робить недоцільним детальний розгляд усіх прав сторін. Виконання зазначених обов"язків має здійснюватися обома сто­ронами одночасно, якщо інше не передбачено законом або договором (ст.І71 ЦК України).

Цивільним кодексом України безпосередньо визначено також ряд інших додаткових обов"язків продавця. Так, продавець зо­бов"язаний; попередити покупця про всі права третіх осіб на річ, яка продається (ст.229); зберігати продану річ, якщо право влас­ності переходить до покупця раніше передачі речі (ст,230); по­відомити про можливі наявні недоліки продаваної речі (ст.234). У сторін можуть виникнути й інші обов"язки, обумовлені пред­метом та різновидом купівлі-продажу, особливостями місця і способу виконання договору та інших обставин, які визначені актами законодавства чи договором або випливають із змісту останнього.

Як вже зазначалося, продавець повинен забезпечити перехід права власності до покупця. У зв"язку з цим важливого значення набуває питання про момент виникнення права власності у по­купця, оскільки від цього багато в чому залежать можливості захисту прав сторін, а також розподіл ризику випадкової заги­белі предмета договору. Воно має вирішуватися на підставі по­ложень статті Ї28 ЦК України, відповідно до якої право влас­ності у набувача майна за договором виникає з моменту пере­дачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. На практиці досить часто момент виникнення у покупця права влас­ності на придбану річ збігається з моментом передачі йому про­давцем майна, оскільки сторони не завжди його визначають без­посередньо в договорі. Сторони вправі довільно визначати мо­мент виникнення у покупця права власності (якщо інше прямо не передбачено законом), приурочивши його до тих чи інших обставин, подій тощо. Однак за угодами, які потребують обо­в"язкового нотаріального або іншого оформлення під страхом недійсності, право власності у покупця у будь-якому разі не може виникнути раніше спеціального оформлення. Тобто таке право може виникнути в момент нотаріального посвідчення чи іншого обов"язкового оформлення або в інший обумовлений сторонами момент. У Законі України «Про приватизацію майна державних підприємств» затвержено, відповідно до статті 27, що порядок переходу права власності на приватизовані об"єкти має визначатися відповідно до чинного законодавства.

Земельним кодексом України передбачено особливий поря­док переходу права власності на земельну ділянку. Так, відповід­но до статті 22 цього Кодексу право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що по­свідчує це право (державними актами, які видаються і реєстру­ються відповідними Радами народних депутатів). При відчуженні будівель і споруд право власності на земельну ділянку перехо­дить разом з переходом права власності на ці об"єкти, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі та споруди (ст.3О Земельного кодексу). Звідси можна дійти висновку, що тут мож­ливий збіг моментів виникнення права власності на споруди

(будівлі) і земельні ділянки. Між тим, таке положення може всту­пати в суперечність із статтею 22 Земельного кодексу, за якою право власності на земельну ділянку виникає лише після одер­жання державного акта, чого не вимагається для набуття права власності на будівлі.

Важливе значення має також чітке визначення обов"язків по­купця. У Цивільному кодексі названі лише обов"язки по оплаті і прийняттю купленої речі. Звичайно ж, у договорі можуть бути сформульовані й інші обов"язки покупця, як і продавця. Додат­кові обов"язки можуть встановлюватися також законодавчими актами (наприклад, про приватизацію, цінні папери).

Кожна з сторін договору купівлі-продажу повинна належним чином виконувати усі обумовлені в ньому або передбачені зако­ном обов"язки. У разі порушення їх продавець або покупець несуть майнову відповідальність чи інші правові наслідки, які можуть і не бути мірою цивільно-правової відповідальності, яка настає, зокрема, за наявності умов, передбачених законом за порушення зобов"язань (гл.18 ЦК України).

Як зазначалося, основним обов"язком продавця є його обов"я­зок передати продану річ покупцеві. Невиконання цього обо­в"язку надає покупцеві право вимагати від продавця передачі купленої речі в примусовому порядку або, з свого боку, відмо­витися від подальшого виконання договору. При цьому і в пер­шому, І в другому випадках покупець має право вимагати також відшкодування понесених внаслідок таких дій продавця збитків (ст.231 ЦК України). У разі невиконання продавцем обов"язку попередити покупця про всі права третіх осіб на продавану річ (право наймача, право застави, право довічного користування тощо) останній набуває право вимагати зменшення ціни або розірвання договору і відшко­дування збитків (ст.229 ЦК України).

У статті 230 ЦК України прямо не визначаються правові на­слідки для продавця, з вини якого сталося погіршення майна, прийнятого ним на зберігання до передачі його покупцеві. У частині другій цієї статті лише зазначається, що покупець зобо­в"язаний відшкодувати продавцеві понесені у зв"язку із зберіган­ням майна витрати. Тому питання про можливу відповідальність продавця за погіршення проданого майна повинно вирішувати­ся на підставі загальних норм про відповідальність за неналежне виконання (невиконання) норм, що регулюють відносини схо­ву. Це випливає, зокрема, із змісту статті 424 ЦК України, відпо­відно до якої правила про договір схову, визначені у статті 413, частині першій статті 415, статтях 416, 418—422 цього Кодексу, застосовуються також до випадків, коли схов здійснюється на підставі інших договорів або в силу вказівок закону, якщо інше не встановлено законом або спеціальними правилами про ці договори. Обов"язок схову виникає в силу укладеного з відповід­ною умовою договору купівлі-продажу. Отже, продавець-охоронець має нести відповідальність за втрату, нестачу, пошкоджен­ня майна в обсязі, передбаченому статтею 419 ЦК України. Од­нак у законодавстві нічого не сказано про допустимість розі­рвання договору купівлі-продажу з ініціативи покупця у разі не­стачі чи пошкодження придбаного майна. На мій погляд, якщо нестача чи пошкодження майна сталися з вини продавця-охо­ронця, застосування зазначених наслідків не суперечить загаль­ним принципам цивільного права.

Продавець повинен забезпечити виникнення права власності (права повного господарського відання, права оперативного уп­равління) у покупця, інакше за законом для нього настають певні негативні наслідки. Проблеми з цього приводу, як правило, ви­никають тоді, коли продавець не є власником майна і не має спеціальних повноважень на здійснення дій по його відчужен­ню, а лише є законним або незаконним володільцем. Зрозуміло що за таких умов правомірність придбання покупцем такого майна може бути поставлена під сумнів власником або іншою уповноваженою особою. Тому, якщо третя особа на підставі, що виникла до продажу речі пред"явить до покупця позов про її відібрання, покупець зобов"язаний притягнути продавця до участі у справі, а продавець зобов"язаний вступити у цю справу на сто­роні покупця (частина перша ст.238 ЦК України). Така участь продавця в справі необхідна для сприяння захисту покупця від можливого відсудження у нього купленої речі, обгрунтування безпідставності пред"явленого третіми особами позову.

Може статися так, що покупець не притягне продавця до участі у справі з власних міркувань або через незнання його місцезна­ходження, або продавець відмовиться взяти в ній участь. Не притягнення покупцем продавця до участі в справі, зазначено в частині другій статті 238 ЦК України, звільняє продавця від відпо­відальності перед покупцем, якщо продавець доведе, що, взяв­ши участь у справі, він міг би запобігти вилученню речі у покуп­ця. Річ може бути витребувана, зокрема у покупця, на підставі правил статті 145 ЦК України і Закону «Про власність». Отже, в разі недоведення цього факту з продавця не знімається відпові­дальність за відсудження у покупця придбаної речі. Відмова про­давця взяти участь у такій справі позбавляє його права доводити неправильність ведення справи покупцем.

Продавець зобов"язаний відшкодувати покупцеві понесені ним збитки з урахуванням вартості відсудженого майна, якщо за рішенням суду, арбітражного або третейського суду продана річ була вилучена у покупця. Угода сторін про звільнення або обме­ження відповідальності продавця є недійсною, якщо продавець, знаючи про існування прав третьої особи на продавану річ, нав­мисно приховав це від покупця (ст.239 ЦК України),

Не виключені випадки, коли покупець, дізнавшись про відсутність у продавця в момент укладення угоди належних пов­новажень на продаж майна, добровільно поверне його законно­му володільцю. І хоч законом така ситуація не передбачена, по­купець не може бути позбавлений права звернутися з позовом до такого продавця про відшкодування заподіяних даною уго­дою збитків.

На продавця покладається відповідальність за продаж майна неналежної якості. Основоположні принципи такої відповідаль­ності та інших правових наслідків продажу майна неналежної якості сформульовані в статті 234 ЦК України. Покупцеві на­дається право у разі придбання речі неналежної якості, якщо її недоліки не були застережені продавцем, за своїм вибором ви­магати:

— заміни речі, визначеної в договорі родовими ознаками, річчю належної якості;

— відповідного зменшення купівельної ціни;

— безоплатного усунення недоліків речі продавцем чи відшко­дування витрат покупця на їх виправлення;

— розірвання договору з відшкодуванням покупцеві збитків;

— заміни на такий самий товар іншої моделі з відповідним перерахуванням купівельної ціни.

Викладені правила є загальними і застосовуються до усіх різновидів договору купівлі-продажу. Аналізуючи ці правила, можна дійти висновку, що покупцеві належить право вибору будь-якої з наведених вимог на свій розсуд і незалежно від вини продавця у виникненні недоліків. Головне, щоб їх існування не було ре­зультатом неправильної експлуатації покупцем придбаного майна. щоб вони об"єктивно існували в момент укладення договору або виявили свою негативну дію протягом певного строку його нор­мального використання.

Певні труднощі можуть виникнути при застосуванні за ба­жанням покупця правила про безоплатне усунення недоліків речі продавцем чи відшкодування витрат покупця на їх ви­правлення. Покупець може пред"явити додаткові вимоги про відшкодування збитків, викликаних, наприклад, простоєм речі (неможливістю її використання). Позитивну відповідь на це питання дала Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України, яка в своїй ухвалі по справі за позовом колгос­пу ім.Мічуріна Хустського району Закарпатської області до Виноградівського районного підприємства матеріально-техніч­ного постачання про відшкодування витрат на усунення не­доліків проданої речі і збитків, заподіяних простоєм тракторів, зазначила, що останні мають відшкодовуватися на підставі за­гальних норм ЦК України, що регулюють правовідносини за договором купівлі-продажу, і, зокрема, статей 233, 234 цього Кодексу. “Покупцеві, який придбав товар з недоліками, не обов"язково відразу звертатися за захистом порушених прав до судових органів”[1]. Відповідно до статті 235 ЦК України покупець вправі заявити продавцеві претензію з приводу не застережених ним недоліків проданої речі, на яку не встановлено гарантійний строк, якщо недоліки були виявлені протягом шести місяців з дня передачі речі, а з приводу недоліків нерухомого майна — не пізніше трьох років з дня передачі їх покупцеві, а якщо день передачі нерухо­мого майна встановити неможливо або якщо майно перебувало у покупця до укладення договору купівлі-продажу — з дня його укладення (в редакції Закону від 15 липня 1994 р.).

У законодавстві не визначений для таких випадків певний по­рядок подання та розгляду претензій. Положення вищезгаданої статті 235 щодо необов"язковості подання претензії з приводу недоліків придбаної речі не є загальним, оскільки має винятки. Так, Арбітражним процесуальним кодексом України (ст.5—11) визначено спеціальний порядок доарбітражного врегулювання господарських спорів між підприємствами, установами, органі­заціями, іншими юридичними особами, за яким обов"язковим є подання претензії, за окремими винятками.

Позов з приводу недоліків проданої речі може бути пред"явле­ний не пізніше шести місяців з дня відхилення претензії, а якщо претензія не заявлена або день її заявлення встановити немож­ливо, — не пізніше шести місяців з дня закінчення строку, вста­новленого для заявлення претензії (ст.237 ЦК України).

Законом України від 15 липня 1994 р. «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України» Цивільний кодекс доповнено статтею 234" такого змісту: «Покупець протя­гом 14 днів, не рахуючи дня купівлі, має право обміняти не­продовольчий товар належної якості на аналогічний у продавця, у якого він придбаний, якщо товар не підійшов за формою, га­баритами, фасоном, кольором, розміром або якщо з інших при­чин він не може бути використаний за призначенням».

Порядок здійснення такого обміну визначається Законом Ук­раїни «Про захист прав споживачів».

Певні правові наслідки можуть також наставати у разі неналеж­ного виконання (невиконання) умов договору покупцем. Так, якщо покупець відмовиться прийняти куплену річ або заплатити за неї встановлену ціну, продавець вправі вимагати прийняття речі по­купцем і оплати ціни, а також відшкодування збитків, завданих затримкою виконання, або, з свого боку, відмовитися від догово­ру і вимагати відшкодування збитків (ст.232 ЦК України).

2. Особливості деяких видів договорів купівлі – продажу

2.1. Купівля - продаж жилих будинків.

Чинне законодавство дозволяє провести класифікацію договорів купівлі-продажу житла. Цю класифікацію можна провести по різних підставах, що дозволить визначити особливості окремих видів договорів купівлі-продажу житлових приміщень:

1. по предмету

а) по виду предмета

1. Договір купівлі-продажу житлового будинку

2. Договір купівлі-продажу квартири

3. Договір купівлі-продажу частини житлового будинку

4. Договір купівлі-продажу частини квартири

5. Договір купівлі-продажу частки

У судовій практиці, зв"язаної з відчуженням житлових приміщень, найбільша кількість спорів виникає при продажі частки житлового приміщення (квартири, житлового будинку).

Громадянин, що продає свою частку в загальній власності на житлове приміщення, у першу чергу повинен запропонувати викупити її своїм співвласникам, і тільки у випадку їх відмови придбати зазначену частку за ціну і на умовах, названих власником, можливий продаж цієї частки іншим особам. Факт відмовлення співвласників житлового приміщення від придбання відчужуваної частки в загальній власності на житлове приміщення, або підтвердження того, що власник, що відчужує свою частку в загальній власності, сповістив про продаж і ціну договору інших учасників загальної часткової власності повинний бути відбитий у тексті договору.

На відчуження кімнати в комунальній квартирі згоди сусідів на продаж кімнати не потрібно, оскільки така квартира вже розділена між мешканцями в натурі, і правила про загальну часткову власність на такі квартири не поширюються.

б) по цілісності предмета

1. Договір закупівлі-продажу житлового приміщення, незавершеного будівництва

2. Договір закупівлі-продажу житлового приміщення, (закінченого об"єкта).

2. по підставах перебування житлового приміщення з власності

1. Договір закупівлі-продажу житлового приміщення в житлово-будівельних і житлових кооперативах

2. Договір закупівлі-продажу житлового приміщення, що належить на праві власності за іншими підставами (наприклад, у результаті приватизації).

3. по суб"єктах

1. Договір закупівлі-продажу житлового приміщення між громадянами

2. Договір закупівлі-продажу житлового приміщення за участю юридичних осіб (юридичної особи)

3. Договір закупівлі-продажу житлового приміщення за участю державних чи органів муніципальних утворень

Значно відрізняється від загальних положень про договори і така умова договору продажу житлового приміщення, як ціна .

По-перше, положення про те, що виконання договору, у якому не визначена ціна, повинне бути оплачене за ціною, звичайно стягнутої при порівнянних обставинах за аналогічні товари , не підлягає застосуванню до договорів продажу житлових приміщень, як і взагалі до договорів продажу нерухомості. Тут буде діяти інше правило: при відсутності в договорі погодженого сторонами в писемній формі умови про ціну нерухомості договір про її продаж визнається неукладеним.

По-друге, ціна на житловий будинок, що знаходиться на земельній ділянці, повинна включати і ціну переданої з цим об"єктом частини земельної чи ділянки права на неї, якщо інше не передбачено чи законом договором. У випадках, якщо відбувається одночасне відчуження житлового будинку і земельної ділянки, сторони в договорі можуть указати ціну кожного об"єкта окремо.

У випадках, коли ціна житлового приміщення в договорі продажу встановлена за одиницю її площі чи іншого показника її розміру, загальна ціна такого житлового приміщення, що підлягає сплаті, визначається виходячи з фактичного розміру переданого покупцю нерухомого майна.

Як істотні умови договорів, предметом яких є нерухомість, ЦК України встановлює два — предмети і ціну. Істотною умовою договору продажу житлового будинку (його частини) чи квартири, у яких проживають громадяни, що зберігають право користування відповідним житловим приміщенням після його придбання покупцем, додатково визнається перелік таких осіб із указівкою їхніх прав користування продаваним житловим приміщенням. При недотриманні цієї вимоги договір вважається неукладеним.

Перехід права власності (у тому числі за договором купівлі-продажу) на житло сам по собі не є підставою для припинення права користування цим приміщенням з боку членів родини попереднього власника, що раніше проживали в цьому приміщенні.

Інакше кажучи, це право як би "обтяжує" таку нерухомість, що зближає його з речовими правами. Практично це означає, що при чи відчуженні іншім розпорядженні власником-громадянином приналежним йому житлом без згоди спільно проживаючих з ним членів його родини, вони продовжують користатися колишнім приміщенням на законній підставі, і новому набувачу (чи іншому власнику) не вдасться припинити їхнє право. Таким чином, у даному "праві користування" речові елементи переважають над зобов"язальними, що і дає підстави закону оголосити його речовим правом.

Перелік таких осіб виявляється на підставі довідки житлово-експлуатаційної організації або паспортного столу за місцем перебування відчужуваного житлового приміщення, і в договорі повинна бути присутнім посилання на реквізити цієї довідки.

У довідці вказується:

- для приватизованих житлових приміщень - хто проживав у житловому приміщенні на момент приватизації і хто проживає в даний час;

- для житлових приміщень, придбаних іншим способом - хто проживає в даний час.

Ці зведення необхідно знати для того, щоб визначити - хто, крім власника вправі претендувати на користування житловим приміщенням

У законодавстві передбачено порівняно небагато випадків, коли необхідне спеціальне оформлення договірних відносин купівлі-продажу. Зокрема, за статтею 227 ЦК України договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідче­ний, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (ст.47 ЦК України).

Такий договір має бути зареєстрований у виконавчому комі­теті місцевої Ради народних депутатів. Реєстрація договору купівлі-продажу жилого будинку, яку безпосередньо здійсню­ють бюро технічної інвентаризації, має переважно адміністра­тивно-правове значення, а її відсутність не тягне за собою недійсність нотаріально посвідченої угоди купівлі-продажу.

Як відомо, об"єктами права власності громадян з недавнього часу можуть бути також квартири. Так, ще Постановою Ради Міністрів СРСР від 2 грудня 1988 р. «Про продаж громадянам в особисту власність квартир у будинках державного і громадсь­кого житлового фонду» було вперше за період існування СРСР дозволено громадянам набувати за договором купівлі-продажу в особисту власність квартири в будинках державного і громадсь­кого фонду. На такі договори Постановою Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради від 19 травня 1989 р. «Про затвердження Поло­ження про продаж громадянам в особисту власність квартир у будинках державного і громадського житлового фонду, їх утри­мання і ремонт» (втратила чинність), було поширене пра­вило про їх нотаріальне посвідчення. Відповідно до Закону Ук­раїни «Про приватизацію державного житлового фонду”, прий­нятого 19 червня 1992 р., одержання громадянами державного житла в порядку приватизації, безоплатно чи з доплатою, оформ­ляється Свідоцтвом про право власності на квартиру (будинок), яке реєструється в органах приватизації і не потребує нотаріаль­ного посвідчення (п.5 ст.8).

Згідно із статтею 15 Закону України «Про власність» кожному наймачеві жилого приміщення в будинку державного чи гро­мадського фонду та членам його сім"ї було надано право прид­бати у власність відповідну квартиру або будинок шляхом їх ви­купу або на інших підставах, передбачених законодавством. Не­ зважаючи на застосування в Законі терміну «викуп», фактично законодавець мав на увазі придбання такого житла на умовах договору купівлі-продажу, для якого необхідне відповідне нота­ріальне посвідчення. Нині у зв"язку із здійсненням в Україні приватизації державного та громадського житлового фонду ви­куп втратив своє первісне значення.

За Законами України «Про приватизацію майна державних підприємств» і «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію) договори купівлі-продажу дер­жавного майна підлягають нотаріальному посвідченню з наступ­ною реєстрацією виконкомом Ради народних депутатів протя­гом місяця з дня його укладення (за першим Законом) або місце­вою Радою народних депутатів (за другим Законом).

Відповідно до статті 18 Земельного кодексу України земельні ділянки також можуть бути у приватній або колективній власності. Так, громадянам надаються з державного земельного фонду ділянки у власність для ведення селянського (фермерського) господарства у встановлених межах безоплатно, а понад ці межі — за договором купівлі-продажу з посвідченням у нотаріально­му порядку. Однак для укладення такого договору повинно бути прийняте відповідною Радою народних депутатів рішення з цьо­го питання. Придбання земельних ділянок, що перебувають у колективній або приватній власності, проводиться лише за но­таріально посвідченим договором купівлі-продажу. В обох ви­падках договір купівлі-продажу земельної ділянки і документ про сплату вартості землі є підставою для відведення земельної ділян­ки в натурі і видачі державного акта на право власності.

Недодержання форми договору купівлі-продажу та інших ви­мог до його оформлення тягне за собою наслідки, визначені за­гальними правилами цивільного права, якщо інше не передба­чено спеціальним законом.

2.2 Купівля - продаж в зовнішньоторговельному обігу.

Міжнародне економічне співробітництво в сучасних умовах

є великим стимулом розвитку світової економіки. Зовнішня торгівля всіх країн збільшується значно скоріше на відміну їх сукупного національного продукту. Зараз неможливо уявити країну, народне господарство якої розвивалось би без її участі в світовому господарчому обміні; від ступеню інтеграції економіки в міжнародний розподіл праці залежить рівень промислового та сільськогосподарчого виробництва. Активізація зовнішньоекономічних зв”язків стала однією з головних вимог функціонування економічного комплексу країн на сучасному етапі - із залученням найновіших досягнень науки і техніки, здатних забезпечити інтенсивний розвиток промислового та сільськогосподарчого виробництва.

Способом здійснення комерційних операцій в більшості видів співробітництва являються зовнішньоекономічні угоди, при укладенні яких виникають конкретні права та обов”язки цивільно -правового характеру для сторін, що є суб’єктами угоди. Серед цих угод центральне місце посідає договір купівлі - продажу.

Зовнішньоекономічний договір (контракт) - є матеріально оформлена угода двох чи більше суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та інших іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення їхніх взаємних прав та обов”язків у зовнішньоекономічній діяльності (ст. 1 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16.04.1991 року № 959- XII, в подальшому - Закон). Він укладається лише у письмовій формі суб’єктами, здатними до його укладення відповідно до законодавства України або місця укладення договору (контракту). Загалом зовнішньоекономічні угоди укладаються відповідно до законодавства України та міжнародних угод, міжнародних звичаїв, рекомендацій міжнародних органів та організацій, якщо це не заборонено п ......

Страницы: [1] | 2 | 3 |




 
 

Записник:
Вибранні реферати  

Рефератів в нашій базі:
Рефераты: 16675
Розділи у алфавытному порядку:
АБВГДЕЖЗ
ИЙКЛМНОП
РСТУФХЦЧ
ШЩЪЫЬЭЮЯ

 

Підказка: Договір купівлі-продажу | Реферат

TextReferat © 2014 - Реферати українською мовою, українські реферати на нашому сайті ви можете скачати безкоштовно, також можете перед завантаженням ознайомитись за потрібним вам рефератом. Якщо ви не можете знайти потрібний вам реферат, користуйтесь пошуком.