Головна   Додати в закладки Біблія | Реферат


Реферати українською мовою | реферати на українській мові Реферати українською мовою | реферати на українській мові
 Пошук: 

 

 




Біблія - Реферат


Категорія: Реферати
Розділ: Релігія
Розмір файла: 45 Kb
Кількість завантажень:
86
Кількість переглядів:
2545
Описання роботи: Реферат на тему Біблія
Дивитись
Скачати


Біблію зараз увесь цивілізований світ сприймає не лише як основну релігійну книгу християн та іудеїв, а й одну з найвизначніших пам’яток світової літератури. Тому знати її має кожна освічена людина. Досить тривалий час (з 1926 по 1956 р.) у колишньому Радянському Союзі Біблія була забороненою. Лише починаючи з 1968 року, право видавати Біблію дістала Московська Патріархія. За кількістю видань Біблія не має собі рівних у світі. Наприклад, у 1989 році тираж Біблії перевершив 40 мільйонів примірників. Нового Завіту — 60 мільйонів. Називають Біблію Святим Письмом, Словом Божим, Одкровенням, Книгою Книг, Книгою спасіння. Найпостійніша ж назва — Біблія — утвердилась серед християн з IV ст. Вперше назвав її так Іоанн Златоуст, константинопольський патріарх. А його сучасник, перекладач Біблії латинською мовою — Ієронім — вживав вислів “божественна бібліотека”, бо ж складається Біблія з різних за формою та змістом релігійних та світських творів — окремих книг: 50 із них входять до Старого Завіту, а 27 — до Нового. Маємо на увазі канонічну Біблію. У протестантів Старий Завіт складається з 39 книг, у католиків — із 47, у православних — із 50. Книги ці виникли в різний час і відрізняються одна від одної. Творили їх представники шістдесяти поколінь. Автори Біблії, а було їх більше сорока, займали різне соціальне становище. Так, Мойсей був вихований у знатній єгипетській сім’ї. Петро був рибалкою, Соломон — царем, Матвій — митником, Павло — рабином. А нещодавно з’явилась версія, що частина Старого Завіту написана жінкою — 40-літньою аристократкою, що була придворною дамою царя Соломона*.

Створювалися Біблійні книги на трьох континентах: в Азії, Африці та Європі. І на трьох мовах: давньоєврейській, арамейській, грецькій. Де тільки не створювалися книги Біблії! Мойсей писав перші п’ять книг (так зване П’ятикнижжя Мойсеєве) у пустелі, Єремія писав у в’язниці. Лука — під час подорожей, Іоанн — на острові Патмос, а деякі автори писали під час військових походів. Так, під час війни була написана частина книг Давида, а книги Соломона писалися у мирний час. І створювалися книги Біблії у XII ст. до н.е. — II ст. н.е.

Учень. Давайте уточнимо, що значить — ери?

Учитель. Саме слово походить від латинського aera, що буквально означає початкове число. В хронології це поняття означає початковий момент літочислення, а також саму систему літочислення, наприклад, християнська, або нова ера (наша ера). Християни, за біблійною традицією, ведуть літочислення від початку світу і від народження Ісуса Христа. Щоб визначити дату від початку світу, треба до нинішнього року додати цифру 5508.

Учениця. Я вже гортала “Літопис Руський” (с. 157–162) і звернула увагу на те, що літописець наводить відразу два літочислення: спершу від початку світу, а в дужках — від народження Ісуса Христа.

Учитель. І на “Літопис Руський”, як і на багато інших творів літератури світової і вітчизняної, мала вплив Біблія, що виникла як результат мудрості багатьох поколінь. Біблія донесла до нас моральні основи буття людського, високу життєву філософію, цілий звід законів духовного буття, без яких немислима і наша нинішня цивілізація. Першу її частину написано в дохристиянські часи давньоєврейською мовою. Новий Завіт писали християни давньогрецькою мовою.

Учень. А в чому суть поділу книг на Старий та Новий Завіти?

Учитель. В основі поділу — народження Ісуса Христа на Землі. До Старого Завіту входять книги, запозичені християнами в іудаїзму. У перших п’яти книгах Старого Завіту (Буття, Вихід, Левит, Числа, Второзаконня) розповідається про створення світу й людини, про рай, потоп, обрання Богом єврейського народу як народу Божого. Тут розповідається про найдавнішу історію єврейського народу. Другу частину Старого Завіту становлять історичні книги: Ісуса Павина (так звана Книга Єгошуї), Суддів; Книги Рут, дві Самуїлові Книги, дві Книги царів, дві Книги хронік. Книги Ездри, Неемії та Естер. У цих історичних книгах знайшла продовження розповідь про історичні долі єврейського народу. Третя частина Старого Завіту складається з книг повчально-поетичного характеру — Йова, Псалмів (Псалтиря), Приповістей Соломонових, Екклезіястової. Пісні над піснями. Останню частину Старого Завіту становлять Книги пророцтв — Книги великих пророків (Ісаї, Єремії та Єзекіїля) та Книги малих пророків (Даниїла, Осії, Йоіла, Амоса, Овдія, Йони, Михея, Наума, Авакума, Софонії, Огія, Захарія, Малахії). У книгах Старого Завіту багато сюжетів, що стали популярними у світовій літературі, образо-творчому мистецтві. Пригадаймо знамениті твори діячів Відродження: Рафаеля, Мікеланджело, Леонардо да Вінчі, Рем-брандта, Веласкеса, Мурільйо, Боттічеллі, Тіціана, Тінторетто, Веронезе, Дюрера. Звернімось і до знаменитої серії малюнків Т.Шевченка “Притча про блудного сина”, картини “Явлення Христа народу” С.Іванова. Послухаймо музику на церковні псалми Д.Бортнянського, П.Чайковського чи Д.Верді . Подумаймо, чому український Сократ, Григорій Сковорода назвав Біблію своєю “возлюбленою невъстою”, підкресливши, що саме в духовному “шлюбі” з Книгою книг і народилися найкращі його твори. Можливо, розгадка притягальної сили Святого Письма криється й у словах Григорія Сковороди про те, що Біблія сильна не так історіями, в ній розказаними, як духовним змістом, що ті історії наповнює. Як тут не згадати даних Богом народові на горі Сінай заповідей: “Шануй батька свого і матір свою — довго житимеш на землі”, “Не вбивай!”, “Не кради!”, “Не свідчи неправдиво проти ближнього свого!” та ін.

Отже, Старий Завіт побудовано за чітко продуманою структурою, що надає йому властивостей універсальної книги. Новий Завіт є самостійним художнім явищем, недаремно його часто видають окремою книжкою. До Нового Завіту всі християнські церкви (за винятком Ефіопської та Коптської) зараховують 27 книг. Складається Новий Завіт з чотирьох Євангелій (від св. Матвія, св. Марка, св. Луки, св. Івана); з однієї історичної книги “Дії святих апостолів”; з 21 послання апостолів та Апокаліпсиса, або Одкровення Іоанна Богослова. В Євангеліях описано життя Ісуса Христа, його вчення. Саме слово “євангеліє” означає “добра звістка”. Книги Нового Завіту оформились остаточно в єдине ціле у II ст. н.е., а канонізував їх (остаточно ствердив) Лаодикійський церковний собор 364 р.

Напевне, ви чули, що Чорнобильську катастрофу пов’язують із пророцтвом Апокаліпсиса, основним змістом якого є опис пророцтв і видінь, які відкрилися апостолу Іоанну Богослову. Пророк передвіщав кінець світу, який мав статися через занепад віри, падіння моралі. Після аварії в Чорнобилі людям пригадалися рядки з останньої книги новозавітних писань: “І засурмив третій Ангел*, — і велика зоря спала з неба, палаючи, як смолоскип. І спала вона на третину річок та на водні джерела. А ймення зорі тій Полин. І стала третина води, як полин, і багато з людей повмирали з води, бо згіркла вона .”

Учень. А що означають слова “І засурмив третій Ангел .”?

Учитель. Пророк Іоанн Богослов передрікав майбутню долю світу, пришестя Христа, Страшний суд, зображував райське життя, яке чекало на праведних віруючих. У вступі до Апокаліпсиса Христос звертається до семи християнських церков. Пророк же говорить про книгу, яку він бачить за сімома печатями. Ангел знімає їх одну за одною, і після кожного зняття печаті на землю приходить нещастя. Потім з’являються сім ангелів з трубами. Після звуку кожної труби на землі коїться лихо. Відтак з’являються сім ангелів з чашами гніву і по черзі виливають їх на землю. І тільки після цього приходить Ісус Христос, який карає грішників, а віруючих забирає до раю. Про зірку Полин йшлося, коли затрубив третій ангел. Цей трагічний образ дав поштовх до створення десятків художніх як прозових, так і поетичних творів на чорнобильську тематику: “Марія з полином у кінці століття” В.Яворівського, “Чорнобильська мадонна” І.Драча, поетичний цикл Є.Гуцала з промовистою назвою “Крематорій нації”, приурочений до 800-річчя міста Чорнобиля*. Інший апокаліпсичний образ — образ дикого звіра, що “мав два роги”, немов агнець, а говорив, як “дракон” — постає в романі В.Барки “Жовтий князь” образом-символом страхітливого лиха для українського народу — штучно створеного голодомору 1932–1933 рр. До слова, саме В. Барці належить один із останніх перекладів Апокаліпсису українською мовою: у 1988 р. письменник підготував “Одкровення св. Іоанна Богослова” для україномовного видання Біблії. У названих творах ми зустрічаємося з алегоричним, а не буквальним тлумаченням образів Біблії. У часи найдавніші, коли Біблія вперше прийшла на українську землю, сприйняття Її було іншим: авторитет її був незаперечним. Біблія стала відразу однією з найбільш шанованих в Україні книг і почала дійово впливати і на світогляд людей, і на культуру, мистецтво, літературу, а з часом, як справедливо зазначив Валерій Шевчук1, — книгою, начебто написаною самими українцями.

Учениця. А коли ж саме прийшла Біблія на українську землю?

Учитель. Було це ще до Київської Русі. Відомо, що слов’янський просвітитель Кирило бачив у Криму в одного русина книгу, перекладену руською мовою. А в часи Київської Русі Біблія потрапила до нас як кирило-мефодіївський переклад. Незабаром ми матимемо нагоду ознайомитись із факсимільним виданням нашої Першокниги, прочитавши точну копію Пересопницького євангелія. Саме його вважають українці своєю Першокнигою: у 1561 році у місті Пересопниця (у літописах воно згадується з XII ст., а знаходилось поблизу міста Рівне) архімандрит місцевого монастиря Григорій переклав Євангеліє з мови церковнослов’янської на тодішню письмову староукраїнську мову, і українці, отже, здобули можливість читати і спілкуватися з біблійною книгою своєю рідною мовою. Ознайомте з нашою Першокнигою і своїх молодших братів та сестричок, прочитавши їм оповідання про неї О.Єфімова у збірнику “Дванадцять місяців. 1992” (К., 1991). Повне видання Біблії українською мовою здійснив видатний мовознавець, історик церкви, митрополит Іван Огієнко. Перекладена ним на українську мову Біблія вперше вийшла за межами України в 1962 р. і з того часу неодноразово перевидавалася.

Учень. Отже, Іван Огієнко першим переклав Біблію українською мовою?

Учитель. Ні. Перший переклад повної Біблії власне українською мовою здійснили Пантелеймон Куліш, Іван Нечуй-Левицький та Іван Пулюй. Книга вийшла у 1903 р. у Відні. Як ви гадаєте, чому саме там?

Учениця. Бо ж російський царизм жорстоко придушував українське слово. Із 22 заборон української мови, про які я нещодавно прочитала, в пам’яті зринають кілька з кінця XIX ст.: Валуєвський циркуляр про заборону книгодрукування українською мовою і українського театру в Східній Україні від 1863 р.; Емський акт від 1876 р. про заборону ввезення українських книжок з-за кордону та друкування нот українською мовою; указ від 1881 р. про дозвіл друкувати окремі сценічні твори українською мовою, але російським правописом. На місцеву владу при цьому покладалися обов’язки контролювати публічне виконання українських пісень, дозволених цензурою. Найбільше ж мене вразив ганебний указ від 1888 р. про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами. А у. році 1895-му забороняються навіть українські книги для дітей .

Учитель. За таких умов не могли з’явитися на рідній землі перекладачів їхні праці. Але й раніше, задовго до XIX ст., українці брали участь у виданні повного тексту Біблії у Москві у 1663 р. У 1758 р. у друкарні Києво-Печерської лаври також вийшов повний текст Біблії. Знаменита “Острозька Біблія” вийшла на Україні в 1581 р., створили її члени Острозького вченого гуртка, очолюваного Г.Смотрицьким. Ще раніше — XI ст. — датуються найдавніші списки Псалтиря — улюбленої старозавітної книги, за якою в Україні вчилися грамоти (за Псалтирем навчився грамоти і Т.Шевченко), яку читали над хворими, за якою гадали. Так, з XI ст. відомі списки так званого Гадательного Псалтиря.

Учень. Саме Псалтир читає над померлою панночкою Хома Брут — герой повісті “Вій” М.Гоголя. Значить, український переклад Псалтиря здійснено було десь у XVII–XVIII ст.?

Учитель Ні, приплив української мови у текст Псалтиря помітний ще на переломі XV–XVI ст. Український першодрукар Швайпольт Фіоль серед перших книг видав і Псалтир — у 1491 р. Багатою на українські елементи є копія від 1543 р. Псалтиря Ф.Скорини, поширеного не лише на білоруських землях, а й в Україні. Не можна не згадати і знаменитого заблудівського Псалтиря з Часословцем, які видав у Заблудові 1569 р. російський емігрант І.Федорович при сприянні Г.Хоткевича*. А вже починаючи з XVII ст., Псалтир видається регулярно і аж до XIX ст. він залишається однією з найпотрібніших книг для школи та церкви. Сама назва Псалтир походить від слова псалма (або пісня) — Псалтир і складається із 150 (а в грецькій та слов’янській Біблії — із 151) пісень, або псалмів. Псалми співалися з музичним супроводом, і на це є вказівки в самому Псалтирі. Автором Псалтиря вважають біблійного царя Давида. До певних місць у Псалтирі є позначки, що це псалом Давидів. Переспіви псалмів знаходимо у М.Максимовича, С.Руданського, І.Франка, П.Куліша, Лесі Українки, П.Гулака-Артемовського, Т.Шевченка, Ліни Костенко. А перший віршований переспів 42 псалмів українською мовою зберігся ще від 1642 р. І знайдено його в книзі Житомирського міського суду, де він записаний латинськими літерами. А трохи згодом — 1680 р. — видав свою “Римотворну Псалтирю” Симеон Полоцький, праця якого стала дуже популярною і посіла особливе місце в історії української духовності. За наказом царів Івана та Петра “Римотворну Псалтирю” було покладено на ноти. А на церковнім співанні українців — і це визнано в світі — відбились народні українські пісні. “ .Прислухайтесь до Лаврського співу, — писав І.Огієнко, — і ви там розпізнаєте мотиви і наших народних пісень, і наших старих козачих дум. От чому співи в наших церквах ще за давні віки завше тягли до себе чужинців”*. Той же С.Полоцький розповідав про те, як у Росії, в самому граді царському Москві полюбили наше “сладкое й согласное пъніе”, тому й запозичили там наші співи, запросили до себе українців-співаків, які й навчали росіян цього “сладкого пънія”. А згодом Самовидець у своєму літопису напише, що цар Федір Олексійович велику любов до народу нашого мав, тож і “нашим напъвом по церквах й по монастырахъ отправовати приказалъ”*. Тож українське церковне співання дуже швидко розповсюдилося по всій Росії. Українських співаків часто кличуть до царського та патріаршого хору, до придворних капел, та й просто значні люди московські запрошують до себе на службу українців-музикантів, щоб вони навчали їх музиці та співам. Співаком при дворі в Петрограді був і юний Григорій Сковорода. Пісні ж бо наші — це “тихий рай, це привабливі чари, ті чари, що всім світом признано за ними”*. Всьому світові відомі й українські “старі думи козачі”, як називає їх І.Огієнко, вказуючи, що вони справили й справляють величезне враження на чужинців: “Не дурно ж ними зацікавилась навіть церква і спів старих дум перенесла й до свого співу”. На жаль, ми небагато знаємо сьогодні про тих багатьох освічених українців, які щиро віддавали сусідам свої знання та вміння. На церковнім, науковім, літературнім грунті українці завжди були першими в Москві. Протягом XVII ст., яке позначене розквітом української культури, науки, мистецтва, книгодрукування, освіти, саме українці, як справедливо зауважує І. Огієнко, підготували грунт для реформ Петра І. У XVIII ст. українцями була закладена в Москві слов’яно-греко-латинська академія на зразок Київської. На всіх вищих духовних посадах — митрополитами, архієпископами, єпископами та ігуменами — були по всій Росії теж українці; в працях дослідника М. Петрова наводяться довгі їх списки. А 1747 р. цариця Лизавета запросила для роботи київських професорів Варлаама Лащевського та Гедеона Слонимського, бо лише вони налагодили справу видання нової Біблії, яку цариця — не без допомоги українських вчених — прагнула видати без помилок. Відомо, що в московських церковних книгах була сила-силенна помилок. Тож наші земляки звіряли ці тексти з українськими зразками і правили, — читаємо у Івана Огієнка. Білоруси Ф.Скорина та С.Будний послідовно відстоювали ідею, що Святе Письмо має бути доступним і зрозумілим простому народові. Для широкої пропаганди Біблії Ф.Скорина активно використовував передмови, якими супроводжував кожне своє видання, вважаючи, що цю універсальну книгу повинні знати навіть ті, хто “коханнє имаши” у військовій справі”*.

Сьогодні, після тривалої неуваги до Біблії, негативного до неї ставлення, якими позначався ще вчора атеїстичний напрям нашої освіти, пильніше, уважніше маємо вчитатися в Книгу Книг і ми з вами. Адже у долі нашого народу, в історії його культури, літератури, освіти Біблія займає особливе місце. Недарма ж “зоряною, біблійною й пишною” величав землю рідну поет Богдан-Ігор Антонич. Від найдавніших часів мистецтво, живопис, скульптура, графіка, література черпають із Святого Письма теми, сюжети, мотиви, образи, переробляючи їх, переосмислюючи відповідно до животрепетних проблем свого часу. З давніх-давен біблійна міфологія зрослася з міфологією слов’янською: легенди та міфи про перших людей, про мудрого Соломона, про євангелійних героїв (у першу чергу про Ісуса Христа та Богородицю, про апостолів Петра та Павла) увійшли в народну свідомість. Щоб пересвідчитись у цьому, погортаймо уважно збірники “Легенди та перекази” (К., 1985), “Прислів’я та приказки” (К., 1989, 1990, 1991) або хоч ті, що увійшли до хрестоматії (с. 142–157). Переконаємося, що особи, які в Святому Письмі діяли цілком природно, у народній фантазії набули міфологічних рис. Так, творять чудеса апостоли Петро і Павло, перемагає змія святий Георгій. Образ Богородиці, як підкреслює Валерій Шевчук, походить від міфологічних образів Богині-землі й Богині-матері.

У різні віки ставлення митців до Святого Письма змінювалось. Так, в середні віки Біблія була непорушним каноном, у творах літератури використовувалась як джерело не лише образів, а й історичних відомостей. У “Повісті минулих літ” знайшли відголоски біблійні легенди, наприклад, легенда про Самсона: княгиня Ольга палить місто Іскоростень так само, як спалив поле філістимлян Самсон. Особливого значення для християнської міфології набуває культ святих, виникає житійна література, яка розповідає про життя святих, їх подвижництво, аскетизм і поширюється у формі окремих біографічних оповідань або у складі спеціальних збірників, таких, як “Четьї Мінеї”*, “Прологи”*, “Патерики”*. За хрестоматією або збірником “Дерево пам’яті” (К., 1990. — Т. 1) ви ознайомитесь із анонімними “Житієм Ольги” та “Оповіданням про святих князів Бориса та Гліба”, з “Житієм Володимира” Димитрія Туптала. Святе Письмо позначилося й на творах ораторсько-проповідницької прози. Українські письменники-полемісти спиралися на Біблію, відстоюючи переваги віри православної. Так, знайомлячись на наступних заняттях із посланнями Івана Вишенського — першого “публіциста у великім стилі”, за словами Івана Франка, — ми знайдемо сотні цитувань Святого Письма, зокрема Нового Завіту і послань апостола Павла. Та й самі послання Вишенського за стилем нагадують послання апостола Павла. Біблія була для Вишенського непорушним, незаперечним авторитетом, він ставив Її вище за праці мислителів античності Арістотеля та Платона, в той час як сучасники Вишенського зверталися до їх філософських трактатів все частіше й частіше. Бо ж і тоді вже помічено було чимало логічних суперечностей у багатьох біблійних положеннях — сьогодні їх, наприклад, американський пастор Сендерленд нараховує близько 10 тисяч*. Поступово образи Святого Письма починають трактуватися в літературі не буквально, а алегорично. Григорій Сковорода, в творчості якого Біблія посідає найповажніше місце, першим розмірковує про символічне, а не буквальне розуміння її образів, мотивів, тлумачень. Український мислитель вважав, що в Біблії є чимало суперечностей, тому недоцільно сприймати її догматично. Глибше знайомлячись із творчістю Сковороди, звернімо увагу на його неоднозначний погляд на Книгу Книг, яка для нього є плоттю і духом, божевіллям і мудрістю, морем і гаванню. Висміюючи “історіальний вздор” її, український Сократ разом з тим спонукає бачити у Біблії багатющий світ символів, за допомогою вдумливого осмислення яких людина спроможна глибше пізнати і навколишній світ, і саму себе в цьому світі. На біблійній символіці побудована переважна більшість прозових, драматичних і поетичних творів давнього письменства. В останніх традиція цитування біблійного тексту отримала назву “візерунки”. Сьогодні завдяки ряду нових видань давньої української поезії маємо змогу простежити багатство і розмаїття переосмислення мотивів Святого Письма у віршах Г.Сковороди, І.Величковського, Л.Барановича, І.Максимовича, С.Климовського та багатьох інших. Звернімо увагу на те, що біблійною образністю багата не тільки духовна лірика, а й історичні вірші, світські, панегіричні.

Важливим естетичним, моральним, етичним стимулом стало Святе Письмо й у розвитку літератури наступних періодів. У літературі XIX–XX ст. розвивається традиція алегоричного переосмислення біблійних мотивів, образів, тем та прямої обробки біблійних текстів. Активніше переосмислено біблійну образність у творах поетичних, з якими ви ознайомитесь, вивчаючи творчий доробок І.Франка, Т.Шевченка, П.Куліша, Лесі Українки, П.Тичини, І.Драча. Рідкісним, але плідним є звернення до біблійних мотивів у творах прозових (наприклад, “Авірон” Г.Хоткевича), драматичних (“Ціна крові” С.Черкасенка) чи художньо-публіцистичних (“Перебудова Вавилонської вежі” Є.Сверстюка*, “Молитва до мови” К.Мотрич* або ж “Вавилонська вежа і змішання мов” М.Трубецького)*. За багато століть біблійні образи стали органічною ознакою художнього мислення. Звичним, наприклад, став вираз “бути записаним на скрижалі історії”, що означає здобути безсмертя, добру пам’ять нащадків. Рядок “високих дум святі скрижалі” з вірша М.Вороного, присвяченого І.Франку, ми не відразу співвідносимо з біблійною першоосновою. За легендою, на кам’яних плитах-скрижалях були написані заповіді, які Бог дав Мойсееві на горі Сінай. Не відразу, можливо, пригадується біблійний сюжет, коли чуємо вираз “за часів Адама”, що означає сиву давнину. Знаменитий Шевченків вислів: “Усі на сім світі — і царята, і старчата — Адамові діти”, нагадуючи про спільний корінь роду людського, проголошує рівність усіх людей. Мотив гріхопадіння, вигнання перших людей з раю — один із найпопулярніших у мистецтві різних часів і народів. Давайте бодай пунктирне простежимо його динаміку в українській поезії і побачимо, як по-різному, відповідно до злободенних суспільних, національних, моральних проблем, інтерпретовано його різними авторами, кожен із яких зумів через загальновідоме сказати водночас і щось нове, привернувши увагу читача до гармонійних чи драматичних, комічних або й трагічних вимірів давно зужитої, здавалось би, теми.

Учень. У збірнику народних приказок та прислів’їв я прочитав невеличку, жартівливу історію.

“Чому Бог не сотворив Єви з ноги Адама?” — “Щоб жінка по корчмах не бігала!” — “Чому не з руки?” — “Щоб жінка за лоб не дерла!” — “Чому не з голови?” — “Щоб не була розумніша за мужа. Але з ребра, щоб його шанувала і йому вірно служила!”*

Учитель. Зауважимо життєствердний, притаманний народному світобаченню гумор, яким відзначається цей діалогічний каламбур. Та й ім’я Єва означає життя, жива. Звучить він і в цілому ряді апокрифічних творів про те, як Бог створив Адама та Єву, про їхні пригоди. Так, в одному із офольклоризованих апокрифів розповідалось про те, як Бог, виганяючи Адама та Єву з раю, дав Адамові дерев’яну лопату і звелів йому копати землю і сіяти хліб, а Єві дав кужіль і веретено, щоб пряла. Давньоукраїнські автори, творці гумористичних та пародійних віршів зводять поважне, канонізоване церквою до рівня буденного, комічного. Так, у бурлескному творі XVIII ст. — “Вірші, говорені гетьману запорожцями на світлий празник воскресеніє Христово 1791 года” про Єву та Адама говориться так:

Бідна Єва

Одну з древа

Вирвала кисличку, —

Збула власті,

Сіла прясти

На гребені мичку.

За нею ж там

Бідний Адам

Щось, кажуть, прокудив,

Землю копать,

Ціпом махать

Біг з раю пропудив .

Тут ми бачимо сміливе, іронічно-приземлене трактування канонізованого церквою сюжету із Книги Книг, яке було абсолютно неможливим раніше, скажімо, в часи появи знаменитого твору XII ст. — “Слова Данила Заточника”, писаного до князя Ярослава Володимировича. Ви, певно, вже ознайомились із незвичайною історією народження цього твору, читаючи “Дванадцять місяців”. 1993. Це був відомий на Русі твір. Данило Заточник звертався до біблійних сюжетів як до джерела духовної істини, а відштовхуючись від слів апостола Павла (“Хрест — голова церкві, а муж — жоні своїй”), розвинув думку про згубний вплив злих жінок, серед них і Єви, з вини якої “прадід наш Адам з раю вигнаний був”*. Загалом же цей мотив виведення родоводу жіночого зла від першої грішниці Єви не став традицією. Вже у XII ст. в “Поученні” дітям своїм Володимир Мономах мудро зауважив: власті жінці над собою не давайте, але любіть її і шануйте. Ця двоєдина позиція афористично звучить у вірші І.Франка, де поет назвав Єву першою вчителькою, бо ж “в доброму порівно, як і в злому, жона для мужа вчителька була”*. Кожна епоха народжує свій мотив, і пройдуть віки, перш ніж пролунає утвердження радощів, “народжених з проклять”, — через заперечення біблійних істин, як то ми бачимо у вірші В.Симоненка “Покара”:

Адам ходив насуплений, мов хмара,

У розпачі кривила Єва рот.

Бо ще не зжала ця наївна пара,

Що та жорстока помста і покара

Дорожча всіх утрачених щедрот*.

У поемі “Казка про любов” у шкільному театрі І.Драч мовби розвиває основну думку поезії В.Симоненка, в деталях розробляючи конфлікт Адама та Єви з Богом. Як і В.Симоненко, І.Драч інтерпретує покару перших людей на землі як несподіване, непередбачене Богом щастя — давати життя, вирощувати урожай, радіти красі земній. Бог не просто карає людей вигнанням із раю, а й мстить їм за те, що вони не хочуть навчити Всемогутнього любові: відбирає в людей молодість, силу, а потім і життя. Та сила Божа, образно розвиває цю думку в поемі І.Драч, мізерніє перед красою людини в її натхненній любові, вірності і пам’яті серця. Тричі відвідує Бог Адама та Єву, аби переконатись у слабкості людській, у скороминущості любові, не підозрюючи, що “ще могутніша і вже неосягненна краса людська” в любові помножується, стає непідвладною навіть Йому:

Найбільше диво світу — це Любов!

Схопився Бог за голову руками

І геть пішов з землі на небо.

З тих пір людина стала Богом на землі*.

Як бачимо, біблійний сюжет у мажорній поезії 60–70-х рр. трактується крізь призму актуальних гуманістичних проблем того часу, коли підкорений атом, освоєний космос вселяли віру в неперевершені людські можливості. Діалогічне відштовхування від Біблії ми знаходимо і в поезії наступних періодів, але помічаємо, що сили в ній набирають уже драматичні та трагічні обертони, особливо ж у творах так званого чорнобильського циклу. Ось як докорінно переосмислюється поняття раю, що став від смертоносної чорнобильської радіації пеклом, у вірші О.Пахльовської “Сучасне дерево пізнання”:

.Тут по траві не пройдеш босоніж.

І Єва плаче — яблука достигли ж!

А Змій стурбований шипить:

— Не їж-ж-ж!

Бо істину пізнати вже не встигиеш-ш-ш .*

Навіть побіжний погляд на еволюцію найпоширенішого біблійного сюжету засвідчує багатство і неоднозначність різних інтерпретацій, у світлі яких виразніше проступає суспільна оцінка ролі жінки, матері на різних етапах історичного розвитку, за якою можна судити про духовний статус, моральне здоров’я і рівень культури суспільства. Біблійні мотиви, як ми можемо пересвідчитись, звернувшись і до інших сюжетів та їх художніх трактувань, не лише збагачують образність, поглиблюють підтекст творів, а й постають морально-етичним стимулом для осмислення найболючіших проблем. Значної еволюції зазнав і образ райського саду, який віддавна став поетичною алегорією. Смислове навантаження цього образу теж неоднозначне. Щоб переконатись у цьому, звернімось до поетичної збірки Григорія Сковороди “Сад божественних пісень” та вчитаймось у сторінки роману Івана Багряного “Сад Гетсиманський”. Побачимо багатство і глибину відмінних від первісного значення переосмислень поняття раю, яке в перекладі з грецької означає “Закритий сад”. Розміщувався він на землі, в країні Едем. Едем — означає: приємний, ніжний, делікатний.

Учениця. Прочитавши “Божественну комедію” Данте Аліг’єрі, “Загублений рай” і “Повернений рай” Джона Мільтона, “Звільнений Єрусалим” Торквато Тассо, я була переконана, що рай на небі.

Учитель. Так, є і небесний рай — місце, де поселяються душі праведників та святих після того, як їхнє земне життя закінчилося. Поняття небесного раю як міфологічна категорія з’являється тільки в Новому Завіті, а про Адама та Єву ми читали в Книзі Буття Старого Завіту. А ось щойно названий твір “Звільнений Єрусалим” Т.Тассо*, створений за біблійними мотивами, відіграв особливу роль в історії нашої літератури, бо ж за мотивами четвертої пісні поеми італійського поета козацький літописець Самійло Васильович Величко створив новелу про сатира — одну із найцікавіших за змістом, одну із найяскравіших у плані барокової поетики. Прочитаймо новелу (с. 492–496) і подивуймось силі патріотичного почуття автора, який творчо скористався відомим в Україні польським перекладом поеми Т.Тассо, вніс до свого твору нові мотиви, теми, образи, пов’язавши його з долею рідної землі. Запозичені мотиви С.Величко зливає з фольклорним оповіданням про подільський ліс Недобір, де, за народними переказами, збиралася нечиста сила на чолі з Люципером і розмірковувала, як з допомогою турків звести з лиця землі сміливий і нескорений український народ. Новелу про сатира Самійло Величко вводить до 17 розділу тому другого свого фундаментального — найбільшого в українській історіографії — чотиритомного літопису, починаючи з опису “злопригод і крайнього через турків спустошення та розорення Чигирина й усіх решток тогобічної козацької України”. Розповідає автор ніби для забави “ласкавого читальника”, який має втішитися, перш ніж приступить до читання про реальну чигиринську трагедію 1676–1678 рр. Новела про сатира вражає незвичним поєднанням планів реального і фантастичного, яке увиразнює головну думку, не раз повторювану літописцем: причини постійних трагічних катаклізмів української історії — не лише зовнішні (постійні зазіхання ворогів на райський куточок землі, який поляки назвали золотим яблуком), а й внутрішні (у “схильному до внутрішньої незгоди поміж себе” народі, що дозволив Нужді та Біді споїти себе “пагубними лікерами”)*. Народ цей, “справжній, простодушний і добросердний”, “народ мужній та лицарський” тяжко потерпає від “цього напоєння”, а ще більше, наголошує автор, від примноження “богогнівливого беззаконня”, бо забулось у народі, “висякло в ньому (по мові Господній) люби багатьох .” Символічна форма донесення ідеї через похвалу “князя тьми”, “старшого сатани” Люципера, на адресу нечистої сили, що погубила українців незліченну кількість “чварними війнами і сум’яттям” (II, 208), а також багатоступеневу градацію, у формі якої подається стратегічний план Люципера по винищенню українців, що набридли йому своїм лицарством та благочестям. Люципер навчає “всіляких спритів і хитрості”, що їх мають застосувати його вірні слуги, аби винищити “затверділий хазаро-руський народ”: “Нехай одні волочаться по світу, як заблукалі без пастиря вівці, другі затягаються на службу всіляким чужим монархам і там гинуть за гроші, треті в п’янстві топляться, четверті в усіх світових розкошах, як свині, нехай плещуться, п’яті у плотській похоті нехай паскудяться і ображають на себе Бога, шості нехай бунтуються на своїх гетьманів і начальників зі своїми роздвоєннями і внутрішніми чварними незгодами — хай викорінюють себе самі, нехай військо згине, нехай йому не станеться, що в пам’яті хазарів не останеться!” (II, 209). Збагнути і яскраво уявити зміст твору читачеві допомагають вдалі порівняння, епітети, контрастні зіставлення незвичайного, біблійні алюзії, ускладнені метафори, антропоморфізм у змалюванні пройнятої жахом природи, яка, мов жива істота, реагує на зібрання нечистої сили на чолі з Люципером. Ми вже зазначали, що твір написаний у стилі бароко (італ. — дивний, химерний), характерною особливістю якого є прагнення вразити читача, “оволодіти його почуттям і свідомістю”*, подивувати, а значить, і активізувати його думку, емоції. Досягненню цієї мети і сприяють всі перелічені засоби художності, будучи неодмінною прикметою творів барокового стилю. Біблійні алюзії (натяки) та образи поряд з античною символікою відіграють у цьому значну роль. С.Величко створює гротескову картину зібрання різних відьом, демонів та бридких лярв і надзвичайно впливає на уяву читача через накопиченая натуралістичних деталей в опису відразливої зовнішності чортів. Ось, скажімо, “сатанинські прикмети” Люципера, який був “дуже великий, чорний, як вугілля, від голови до ніг, вуса мав паскудні — довгі, пом’яті, бороду — криву, густу, покошлану, що покривала й косматі груди. Очі він мав, як розпечені на вогні сковороди, — випускали вони від себе синій сірчистий вогонь, як стовпи чи комети. Губи були криваві, як пухирі, довгі, надуті, а рот і горлянка були наче яка прірва, що випускала з себе сморідну пару. Коли ж мурашва, що на ній він сидів, його допікала, він хитав своєю головою так, що з ніздрів його на лоно, наче смердючі остюки, сипалися стоноги”. Багате на найрізноманітніші емоційні відтінки словесне зображення “різної постави і страшних гатунків” демонів, бридких лярв з ногами верблюжими, курячими та козиними, з вужами та зміями замість волосся і всілякими іншими “змішаними злими дивовиськами”. Автор досягає співпереживання побаченого сатиром з боку читача, неодноразово підключаючи всі органи чуття, викликаючи зорові, слухові, нюхові, дотикові асоціації, які допомагають образно уявити кольорову картину і пережити потрясіння від “страшного видіння та грюкоту, холоду й смороду”, якого не витримав і втік у незнайому пустелю сатир. На цьому, щоправда, і вичерпується найдоступніший пласт інформації, в якій реалізується демократичний аспект установки на читача. Водночас для новели про сатира як для барокового твору характерна установка і на читача освіченого, підготовленого, спроможного зорієнтуватись у підтексті змови багаторогого Люципера та демонів. Один ріг Люципера не випадково зламаний був об Іорданську скелю, коли йшов хреститися “християнський Бог Христос” (це, певно, був початок поразок нечистої сили), в цей ріг трубить “бридко гаркітливим голосом” сатана, перш ніж почати свою промову, спричинену тим, що міцніє віра людей у Христа, що люд цієї віри “поширюється і змножує свої церкви не тільки по всій Європі, а вже і в Азії і в Палестині!” Князь тьми згадує у промові події (перший хрестовий похід, взяття християнами Єрусалима у 1099 р. і вчинену в ньому страшну різню мусульман), відомі читачеві компетентному, який зрозуміє мову ускладнених метафор, алюзій; збагне, чому непохитні у своїй вірі русо-хазари (як називає сатана українців), чому в їхній землі множиться слава Христа.

Ми детально проаналізували новелу про сатира, бо її патріотичний пафос, емоційний заряд, формально-стилістичні особливості позначились на творчості Т.Шевченка, зокрема на поемі-містерії “Великий льох”. Шевченка не міг не вразити стратегічний план Люципера по винищенню українців — подібними підступними способами у поемі Кобзаря планують знищити український народ алегоричні ворони. І Самійло Величко, і Тарас Шевченко розробляють біблійні мотиви в тісному зв’язку з національними, суспільно-політичними проблемами свого часу, до того ж Кобзар переосмислює біблійні сюжети і в поезії, і в живопису. Маємо на увазі живописну серію “Притча про блудного сина” (до нас дійшло вісім малюнків із задуманих дванадцяти), у якій художник майстерно передав тугу вигнанця. Образ блудного сина в серії малюнків Т.Шевченка не автобіографічний, бо зовсім не схожий на митця. Водночас здається, що автор присутній десь поряд і співчуває безталанності свого героя, а не осуджує його.

Учениця. Біблійний сюжет про блудного сина користувався величезною популярністю і серед художників голландської школи живопису. Прикладом може бути репродукція картини Рембрандта “Повернення блудного сина”, представлена на нашій виставці.

Учитель. А якщо уважніше придивитися і до робіт італійського художника Сальвадора Роза, і до праці Рембрандта, і до серії картин Т.Шевченка, помітимо відступ від первісного змісту притчі про блудного сина*. Ця притча потрапила на нашу землю ще в часи Київської Русі у складі Євангелія від Луки у рукописних списках. Протягом ряду століть відбувалася складна трансформація канонічного сюжету. Це простежив письменник Валерій Шевчук, виявивши у ряді творів чимало глибоко індивідуальних розробок теми життя людини, яка, вирвавшись із дому, живе безтурботно, весело, та згодом, зазнавши страждань та скрути, туги за рідним краєм, повертається до батька і старшого брата*. Традиційною була подача незмінного тексту цієї притчі, а нового змісту художньому творові надавало оригінальне авторське тлумачення. Образи притчі уже тоді сприймалися символічно: батьком вважалася церква, а блудним сином — відщепенець від неї. Поети та письменники XVI–XVII ст. не тільки по-новому тлумачать притчу про блудного сина, а й створюють на її основі нові твори. Наприклад, Іван Вишенський у своєму “Позорищі мисленному” зображує блудного сина позитивним героєм, а брата-домочадця — негативним. Письменник-полеміст, сам вигнанець, не приховує свого співчуття до блудного сина. Він наділяє його місією заступника рідної землі перед Богом — тут ми угадуємо автобіографічний мотив, який пов’язує долю героя з долею самого автора. Повернення блудного сина до рідної домівки Вишенський взагалі опускає. Тільки один мотив з притчі розробляє і письменник-проповідник Антоній Ради-виловський у творі “Огородок Марії-Богородиці”, створюючи історію, відмінну від канонічної. А Симеон Полоцький у п’єсі “Історія, чи Дія євангельської притчі про блудного сина, творена в літо від Р.Х. 1685” не тільки докладно розробляє біблійну тему, а й супроводжує свій твір циклом гравюр. Від імені блудного сина веде розповідь поет XVII ст. Ілля Бачин-ський у “Пісні світовій”. На основі притчі про блудного сина в ній народжується сирітська тема, надзвичайно популярна у давній поезії, згодом — у творах Т.Шевченка.

Історією про блудного сина цікавився і Г.Сковорода, який сам провів своє життя в мандрах. Звернімося хоча б до його байки “Про безногого і сліпого” із “Розмови п’яти подорожніх про істинне щастя в житті”, щоб переконатись, наскільки оригінальною є переробка первісного сюжету: в мандри вирушає не один, а два сини. Тяжко покалічені життєвими пригодами, вони рятують один одного: сліпий бере на плечі безногого і обидва сини повертаються в обійми свого батька. Найбільшу ж кількість розробок цього сюжету в українській літературі залишив Т.Шевченко, у якого тема відходу з рідного краю і повернення до нього, тема пригод на чужині блукальця, тема каяття й повернення — одна з наскрізних у поезії*. Мотиви життя людини, що силою різних обставин була викинута з рідного краю, з отчого дому, розробляються Шевченком у певній залежності від поворотів його власної долі. Так, вони стають домінуючими у ранній творчості поета, посідають значне місце і в час важкої для Шевченка осені 1845 р., і в час ув’язнення та роки заслання. З гіркотою і болем говорить поет про свою самотність у вірші “Вітре буйний, вітре буйний”, у творі “На вічну пам’ять Котляревському”, у відомій поезії, яку ви знаєте з дитинства як пісню “Думи мої, думи мої”, у заспіві до “Мар’яни-черниці”, що вражає образом перекотиполя, з яким асоціюється доля вигнанця:

Коли нема щастя, нема талану,

Нема кого й кинуть, ніхто не згадає,

Не скаже хоть на сміх: “Нехай спочиває,

Тілько його й долі, що рано заснув”*.

Особливо своєрідно тема блукальця розвинута в поемі “Тризна”, написаній російською мовою. Перечитайте цей прекрасний твір, і ви дізнаєтесь, якої “страшної, святої” драми зазнає її герой, бажаючи стати для рідного краю пророком, прагнучи допомогти рідній землі і гинучи далеко від неї, в муках і каятті, яке приходить до нього, як і до блудного сина з євангельської притчі. Самостійно ви опрацюєте і названі твори, і умовно визначену групу наступних творів (“Сон”, “Кавказ”, “Саул”, “Не нарікаю я на Бога”), у яких Кобзар звертається до іншої євангелійної притчі — про сіяча (Євангелія за Матвієм, за Лукою). Ця притча користується великою популярністю в українських письменників, що пояснюється просвітительським призначенням красного письменства, прагненням митців слова показати своєму народові його життя в усій повноті й протиріччях, пробудити свідомість народу, як це бачимо у творах Ю.Федьковича (“Нива”, “Дикі думи”, “Думи мої, діти мої”), М.Старицького (“На Новий рік”, “Нива”), В.Самійленка (“Ой добрий я сіяч, нівроку! ”), І.Франка (“Гріє сонечко! ”, “Ходить туча по голій горі”) тощо. “Сівачем зерен плодючих” називає Іван Франко Михайла Павлика у вірші “На смерть М.Павлика. Дня 26 січня 1915 р.”, змальовуючи в алегоричному образі сіяча відомого просвітителя, науковця, гуманіста. Ремінісценцію притчі про сіяча знаходимо й у творах Лесі Українки, зокрема в її драмі “Адвокат Мартіан”. Ставлення Лесі Українки до Біблії було неоднозначним, та поетеса (за свідченням її чоловіка) ніколи з Святим Письмом не розлучалась. Загалом же їй належить більше п’ятдесяти творів*, у яких вона звертається до Старого і Нового Завітів, трансформуючи біблійні сюжети у зв’язку з болючими національними та загальнолюдськими проблемами. “Вавилонський полон” Лесі Українки вважають вершиною художнього переосмислення біблійних мотивів, ставлячи його поряд із поемою “Мойсей” І.Франка, творами “Марія”, “Давидові псалми”, “Пророк”, “Неофіти”, “Саул” Т.Шевченка.

На всіх етапах розвитку літератури митці слова постійно зверталися до Книги Книг. До XIX ст. біблійна фразеологія була обов’язковим елементом розвитку художнього образу, сама ж Біблія — джерелом істини, авторитетним суддею, духовним Всесвітом.

Матеріал сьогоднішньої розмови, а також представлена на книжковій виставці література допоможуть вам дати відповіді на запитання:

1. Що означає слово Біблія?

2. Коли вперше з’явилося Святе Письмо на українській землі?

3. Коли і ким вперше було укладено повну Біблію церковнослов’янською мовою?

4. Кому належить перший переклад Біблії українською мовою?

5. Чому Біблію називають Книгою Книг?

6. Яке видання називаємо нашою Першокнигою? Що Ви знаєте про неї?

7. Назвіть найдавніші Євангелія, що з’явились на Русі в XI–XII ст.

8. Назвіть найдавніші Апостоли.

9. Коли і ким було надруковане повне зібрання біблійних книг для українців?

Якщо ці запитання ляжуть в основу вікторини, то наприкінці її вчитель запропонує звернути увагу на підготовлену разом із юними книголюбами виставку “Біблійні образи в літературі та мистецтві” і назвати якомога більшу кількість прочитаних і відомих дітям творів, автори яких зверталися до біблійних мотивів. Переможцем буде той, хто не тільки назве автора, а й спробує охарактеризувати його твір з точки зору своєрідності трансформації в ньому Святого Письма.

Відповіді на запитання

1. Слово Біблія у перекладі з грецької означає книга. У стародавньому фінікійському місті Бібліосі уперше в історії нашої цивілізації навчилися із стебел папірусу виготовляти матеріал, на якому можна було писати. Написане на кількох папірусах зшивалося — так власне і з’явився прообраз сучасної книги.

2. У IX ст., у часи раннього християнства.

3. У 1499 р. новгородським архімандритом Гевнадієм.

4. Перший переклад повної Біблії українською мовою здійснили П.Куліш, І.Нечуй-Левицький, І.Пулюй у 1903 р.

5. Не тільки тому, що Біблія є збірником древніх текстів, а й тому, що це священне писання найпоширенішої релігії сучасності, яке називають також Словом Божим, Одкровенням, Книгою Спасіння. Наприклад, поет М.Дорізо називає Біблію духовним Всесвітом, Сонячною системою.

6. Пересопницьке Євангеліє (1556–1561), яке є зразком мистецтва рукописної книги.

7. Архангельське, Мстиславове, Турівське, Галицьке Євангелія.

8. Найдавніші Апостоли датуються 1195 і 1220 рр.

9. У 1517–1519 рр. Ф.Скорина надрукував біблійні книги, а на основі Біблії Ф.Скорини Лука з Тернополя створив свій біблійний кодекс (1569). У 1581 р. в Україні виходить Острозька Біблія завдяки роботі Острозького вченого гуртка, очолюваного Герасимом Смотрицьким.

ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ КНИЖКОВОЇ ВИСТАВКИ

Библейские легенды. — М., 1992.

Біблія (переклад І.Огієнка). — К., 1991.

Біблія для дітей. — К., 1992.

Бетко І. Біблійні сюжети і мотиви в українській поезії ХІХ — початку ХХ століття. — Зелена Гура — Київ, 1999.

Бетко І. Біблія як джерело ідей у творчості Лесі Українки //Слово і час. —

1991. — 3.

Вісім біблійних легенд //Укр. мова і літ. в шк. — 1990. — 6, 7.

Герасимчук Л. Реставрація витоків //Вітчизна. — 1990. — 3.

Гече Г. Библейские истории. — М., 1989.

Дронов М. О Библии в библейском учений //Лит. в шк. — 1990. — 2.

Косідовський 3. Біблійні оповіді. — К., 1978.

Косідовський 3. Оповіді євангелістів. — К., 1985.

Крывелев И. Библия: историко-критический авализ. — М., 1982.

Кирик Д. Світ символів Г.С.Сковороди //Від Вишенського до Сковороди. — К., 1972.

Ласло-Куцюк М. Апофеоз світла у творчості Григорія Сковороди //Словоі час. — 1990. — 3.

Сулима В. Біблія і українська література. — К., 1998.

Таксиль Л. Забавная библия. — Минск, 1988.

Фрезер Д. Фольклор в Ветхом Завете. — М., 1986.

Фрезер Д. Библейские сказаная. — М., 1931.

Шевчук Вал. Як би я викладав уроки Біблії в середній школі // Слово і час. — 1991. — 1.

Япенко М. Міфологія, релігія, мистецтво //Укр. мова і літ. в шк. — 1990. — . 6.





 
 

Записник:
Вибранні реферати  

Рефератів в нашій базі:
Рефераты: 16675
Розділи у алфавытному порядку:
АБВГДЕЖЗ
ИЙКЛМНОП
РСТУФХЦЧ
ШЩЪЫЬЭЮЯ

 

Підказка: Біблія | Реферат

TextReferat © 2014 - Реферати українською мовою, українські реферати на нашому сайті ви можете скачати безкоштовно, також можете перед завантаженням ознайомитись за потрібним вам рефератом. Якщо ви не можете знайти потрібний вам реферат, користуйтесь пошуком.